3.

Таксі зупиняється біля входу у клуб рівно об одинадцятій годині, де зібралося багато охочих потрапити всередину. Добре, що Анжела про це подбала і мені не доведеться стовбичити тут незрозуміло скільки. Сестра попередила, що на вході працюють її знайомі охоронці, і, коли я назву її ім'я, мене пропустять. 

Чесно кажучи, я дико боялася, коли наблизилася до двох бугаїв по два метри ростом. За спиною почали кричати ті, хто не був у захваті від того, що я оминула загальну чергу. Намагаюся пропустити крізь вуха лайливі слова невдоволених дівчат і дуже сподіваюся, що зараз мене не відправлять у кінець черги. Оце буде ганьба!

- Привіт! - мило усміхаюся і швидко продовжую. - Я подруга Анжели Потапової. Пропустите мене, хлопчики? 

Почуваюся дико ніяково, тому що це не я зараз. Рятує те, що я дійсно зовсім на себе не схожа. Напевно, саме це додає мені сміливості.

- В Анжели гарні подружки! - один з охоронців розглядає мене слизьким поглядом, від якого тіло сиротами вкривається. - Проходь, лапуля!

Наостанок цей ідіот ще й б'є мене долонею по сідницях, і саме це змушує мене пришвидшитись. Можливо, я таки зробила помилку? Для Анжели подібне як частина життя, а для мене - щось неприпустиме. 

У клубі яблуку ніде впасти. Розгублено озираюся навколо й заразом морщусь від гучної музики. Подібні місця явно не для мене, але сьогодні доведеться зробити виняток. На щастя, Анжела попередила, що Арсен буде чекати на мене, тобто на неї, на другому поверсі. Саме туди й вирушаю, сподіваючись не зламати собі ноги на шалено незручних сходах. 

Коли піднімаюся в окремий віп-зал з м'якими диванами та навіть баром, відчуваю, що тут музика лунає не так голосно, тому можна нормально говорити. 

Арсена помічаю одразу. Він сидить за столиком у самому центрі й зосереджено переглядає щось на телефоні. Добре, що Анжела показала мені його фото перед виходом, і тепер я знаю, що робити далі. 

Набираю в груди якомога більше повітря і, поки не дала задню, швидко переставляю ноги до потрібного столика. Арсен - доволі привабливий блондин. Видно, що хлопчик при грошах, але абсолютно не мій тип. Надто молодий, чи що… 

Коли до столика залишається практично один метр, мій погляд чіпляється за знайому постать. Навіть з кроку збиваюся від несподіванки. Цього просто не може бути! 

Біля бару на високому стільці сидить мій бос і наполегливо… напивається!

Слідкую за тим, як він випиває спочатку одну склянку віскі, а за нею другу. Видно, що Малиновського добряче штормить, і мене б не мало це хвилювати, але… чомусь хвилює. 

У мене є кілька секунд, щоб розібратися, що робити далі. На щастя, Арсен мене не помічає, повністю занурений у свій телефон, і це грає мені на руку. 

Різко змінюю курс і, зла на власного боса й на себе, прямую до нього. І що я йому скажу? А якщо він мене впізнає? Може, варто хоча б перуку зняти? 

Запитання крутяться по колу в голові, але зникають, коли зупиняюся за спиною у Марка. В цей час він знову випиває і з шумом ставить склянку на стіл.

- Повтори! - невдоволено бурчить бармену, а я заледве стримуюсь, щоб не закотити очі до неба. Здається, мій бос з усіма такий мудак.

- Може, не треба? - не знаю, де береться сміливість. А може, це через злість на власного боса? 

- А ти хто така? - Малиновський хмуриться і прискіпливо мене розглядає. Навіть у такому неадекватному стані він виглядає дико сексуально. Так, на жаль, навіть при тому, що я ненавиджу власного боса, мушу визнати, що він неймовірний. 

- Рятівниця твоя, - бурчу і забираю чергову склянку просто у нього з рук. Поки брови чоловіка злітають догори, я сама випиваю весь її вміст. Горло моментально обпікає вогнем, і я починаю надривно кашляти. Так, феєричного моменту не вийшло. Хоча бос однозначно офігів. 

- Я за тебе платити не буду! - бурчить Марк, а я тільки фиркаю. Здивував, ага! 

- Як скажеш! - відповідаю. 

- Слухай, а ми не знайомі? - несподівано бос різко подається вперед, і тепер ми практично торкаємося кінчиками носів. У нього глибокі зелені очі, в яких реально можна загрузнути, як в болоті… - Обличчя наче знайоме… і очі.

- Ти обізнався, красунчику! - відповідаю і відчуваю, як міцний алкоголь починає дурманити розум. 

Вся ця ситуація вже не здається мені такою ідіотською і викликає усмішку. Так, маю додати, що пити зовсім не вмію. 

- Не думаю, - бурчить і намагається підвестися на ноги, але несподівано його веде вбік, і Марк падає просто на мене. На щастя, в останній момент йому таки вдається схопитися за стійку, а то якби гепнувся, я б кісток своїх не зібрала! Це ж справжня гора м'язів і шаленого магнетизму. 

От ніколи я не розуміла, чому такі мудаки отримують такі гарні тіла! 

- Казала ж, що досить тобі! - бурчу і встаю зі стільця. - Ходімо, таксі тобі викличу! 

Дивно, але Марк вперше не перечить. Він кидає на стіл бармену кілька купюр, і той задоволено усміхається, коли бачить, що там явно більше. Марк міцно тримається за поручні, поки спускаємося вниз, а я за ним. Дивно, та мій погляд раз за разом торкається його широких плечей, обтягнутих білою сорочкою. Навіть думати не хочу про те, де він загубив свій піджак.