1.

- Потапова, проходьте! - голос медсестри лунає на весь коридор і здається мені дуже невдоволеним. Наче я сама щаслива, що змушена сидіти в черзі на прийом до гінеколога і труситися, як лист на вітрі. 

Майбутні мамочки щасливо гладять свої животики, а мені від однієї думки, що я скоро буду такою ж, стає недобре. 

Є ще надія, що мої підозри неправильні. І якщо це дійсно так, сьогодні піду в клуб і добряче відірвусь там. І байдуже, що завтра робочий день! З такої нагоди й прогуляти можна!  

Невпевнено підводжуся на ноги й витираю спітнілі долоні об джинсову тканину спідниці. Повільно плетусь у кабінет до лікаря й, коли бачу, що це дівчина, не набагато старша за мене саму, стає трохи спокійніше. 

- Доброго дня! - сідаю в крісло навпроти її столу і нервово усміхаюся. 

- Доброго, Ангеліно! Що вас турбує? - дівчина уважно мене розглядає, а я не можу вимовити це вголос. Просто не хочу вірити, що все може бути настільки жахливо. 

- У мене затримка. Понад два тижні, - шепочу. - Та мені здається, що це не вагітність. Можливо, просто гормональний збій чи ще щось… Ну, ви ж розумієте… 

- Розумію, - дівчина усміхається так, наче з душевнохворою розмовляє, але ж я не така! - Як ваше самопочуття? Щось турбує?

- Ну… нудота зранку і сонливість постійна, - згадую усі симптоми, і чомусь радості це мені не додає. - А ще мені постійно хочеться їсти… 

- Добре, - лікарка усміхається, наче її веселить моя розповідь, а от мені зовсім не смішно. - Потрібно здати аналізи й зараз підете на огляд. Скоро ми з вами все зрозуміємо. 

І чому її слова звучать, як вирок для мене? А може, це я так себе накручую? 

Мене таки відправляють на огляд, але перед цим витягують з вени мало не літр крові. Я взагалі не переношу вигляду крові й навіть зараз практично втрачаю свідомість, поки сиджу у цьому клятому кріслі з голкою, застромленою у тіло. 

Далі мене проводять у кабінет УЗД, і доволі мила жінка в білому халаті просить мене оголити животик і лягти на кушетку. Без слів виконую її прохання і практично не дихаю, поки вона водить приладом у мене по животі. 

Я просто не можу бути вагітною! Все це схоже на якийсь страшний сон! Є ще надія, що моє життя може бути таким, як раніше. Паршивим трохи, але хоча б без незапланованої вагітності!

- Вітаю, ви вагітні! - говорить жінка, а у мене подих перехоплює. Ну все, життя пішло під укіс! 

- Це точно? - практично сідаю і намагаюся розгледіти бодай щось на чорно-білому екрані. - Подивіться краще! 

- Дівчино, я тут десять років працюю, - випалює жінка. - Повірте, вагітність можу побачити. Ось ваша дитинка!

Вона тицяє пальцем в екран, а я бачу тільки маленьку білу цятку. І це моя дитина? Зовсім крихітка! 

- Дякую! - підводжуся на ноги й швидко протираю шкіру рушником. Лише в коридорі сідаю у крісло і закриваю обличчя руками. 

Ну все, догралася, Ліно! І що тепер робити? 

Доводиться знову повернутися до гінеколога. Поки вона розповідає мені, як треба поводитись під час вагітності, я практично її не слухаю. Голова йде обертом від такого повороту, і випити однаково хочеться. Шкода, що тепер алкоголь побачу тільки через вісім місяців… 

Жіночу консультацію залишаю повністю розбитою. Добре, що сьогодні у мене вихідний і не треба повертатися до роботи. Навряд чи у такому стані я зможу відповідати на дзвінки чи слухати настанови свого боса. 

При згадці про Марка Вікторовича у мене на очах виступають сльози. Ну ось, кляті гормони й тут мене дістають! Сідаю на лавку і кілька хвилин просто плачу, шкодуючи себе бідненьку. А коли емоції трохи вщухають, набираю номер подруги, котра, напевно, місця собі не знаходить. Все ж таки я обіцяла подзвонити, коли щось дізнаюся.

- Ну що там, Лінко? - випалює у слухавку Аліса. - Я тут місця собі не знаходжу! 

- Я вагітна, - все ще важко змиритися з новим станом речей, але потроху начебто оговтуюсь. 

- Оу… - Аліса, як і я, до останнього сподівалася, що тривога була хибною, саме тому зараз у неї немає слів. - Ти як там? Не панікуєш? 

- Поки що ні, - зітхаю. - Тільки… їсти хочеться.

- Давай у кафе зустрінемось! - пропонує чудову ідею Аліса. - Заодно подумаємо, як бути далі. 

- Давай! - швидко підхоплюю ідею. 

Завершую розмову й одразу викликаю таксі. Зранку краплини води в роті не було, тому зараз відчуваю, як шлунок прилипає до хребта. Впевнена, що з'їм цілого слона! І подібні думки лякають мене не на жарт! 

Аліса вже чекає на мене у кафе і нетерпляче підстрибує на стільці, коли сідаю поруч з нею. Знаю, що вона хоче знати все, але спочатку роблю замовлення і, поки воно готується, розповідаю про свій візит до лікаря.

- І що тепер робити? Скажеш щасливому татусеві? - хмуриться Аліса. 

- Я не знаю, - зітхаю. - Доведеться. 

- Не позаздриш тобі, подруго, - хмикає Аліса. - Хоча, кожна дівчина на твоєму місці хотіла б бейбіка від самого Малиновського. А тут тобі таке щастя підвалило.