20. Непорозуміння

Мія

 — А пам’ятаєш, як ми запізнилися в гуртожиток, і там замкнули двері, а ми залізли через вікно? — запитав Нік і весело засміявся. 

 — Ми часто користувалися цим “запасним” входом, — кивнула я. — Студенти з тієї кімнати вже звикли, допомагали втікачам сховатися від чергових викладачів.  Шкода, що той час залишився позаду, і тепер ми вже самі викладачі, і тепер нас бояться…

 — Ну зовні ти залишилась такою ж, як була раніше, — сказав він і накрив мою долоню своєю. — Та будь-хто, хто на тебе погляне, повірить, що ти студентка, а не викладачка. 

 — Ти мені лестиш, — я усміхнулась. Все ж коли дивилася щодня у дзеркало, бачила і дрібні зморшки в краєчках очей, і трохи опущені кутики губ, а недавно взагалі помітила сиву волосину. Тож навряд чи хтось при денному світлі  повірить, що я студентка. 

 — Зовсім ні, — сказав він. —  І я радий, що ти ні з ким не зустрічаєшся. 

Його погляд став якимось особливим, більш інтимним чи що, а до того ми спілкувалися як друзі. Мені стало незручно, і я схопилася за телефон:

 — Ой, уже пізно, а завтра конференція, треба підготуватися, відпочити, може поїдемо додому?

 — Можна,  — сказав він. — Я викличу таксі, відвезу тебе, а тоді поїду в готель. 

Тут я згадала про Мира, я ж мала попередити його, і він обіцяв мене забрати. 

Я вдала, що дивлюся повідомлення, і сказала Ніку:

 — Ой, тут мене має зустріти один… колега. Ще є невирішені справи. Тож не переживай, він мене підвезе…

Саме в цю мить в залу зайшли. Я побачила це, бо сиділа прямо обличчям до входу. Мир також одразу помітив мене і пішов прямо до нас. 

— Привіт, ти не написала, коли звільнишся… — сказав Мир, поглянувши на мене.

— А ти казала, що тебе має зустріти колега зі справами, — одразу сказав Нік.

Мир поглянув спочатку на Ніка, потім на мене:

— І з яких пір я колега? — його голос звучав якось дивно.

Мені стало соромно, я готова була крізь землю провалитися за свою брехню. Недарма кажуть: “Хотіла, як краще, а вийшло як завжди”.

— Ну, можу залишити вас, — додав він, відводячи погляд. — Не буду заважати.

 — Вибачте, — сказала я, глянувши спершу на Ніка, потім на Мира. — Розумію, що виглядаю по-дурному. Сама не знаю, чому я так сказала. Ніку, це Мир, мій друг. 

Я хотіла сказати “колишній”. але, певно, Миру було б неприємно це чути. А казати, що він батько моєї дитини, отак прямо, на рівному місці, теж було не в тему. Тому “друг” був єдиним підходящим варіантом. 

— Ясно, — Нік кивнув. — То що, я підвезу тебе? Чи поїдеш з "другом-не-колегою"? 

 — Мир мене підвезе, дякую, — я вибачливо поглянула на Ніка. — Зустрінемося завтра на конференції. 

— Добре, — він встав з-за столику і несподівано чмокнув мене в щоку. — До завтра, Міє! — усміхнувшись, він пройшов повз Мира до виходу. І вже за мить покинув кафешку.

Мир на мене не дивився. Теж дивився вслід Ніку.

 — Я якраз збиралася тобі писати, — усміхнувшись, кивнула на телефон у моїй руці. 

— Не мені, колезі якомусь там, — хмикнув він. — Добре, поїхали. 

 — Ти що, образився? — я взяла його за руку. — Ну, перестань. Я просто ляпнула не подумавши.

— Ти просто ляпнула, щоб він раптом не подумав зайвого про нас, так? — він зазирнув мені в очі. — Бо ж, певно, він має на тебе види…

Мир

Мені було капець як фігово. Вона з ним фліртувала. А мене приписала в колеги. При тому, що ми спимо в одному ліжку і у нас скоро буде дитина. Нечувано! 

Я дуже злився. 

Для мене було невластиво так сильно злитися, але я злився. Не памʼятав, щоб я коли-небудь взагалі так сильно злився…

 — Мабуть, я не хотіла його засмутити, — зізналася вона, поглянувши мені в очі. — Але я зовсім не збиралася давати йому якусь надію. 

— Ага, бачу, як не збиралася, — хмикнув я. — Добре, не хочу про це говорити. І сваритись не хочу. Ти вагітна, тобі не можна хвилюватися, — я зітхнув. — Поїхали, відвезу тебе додому. 

— А ти ж хотів, щоб ми ще сьогодні заночували в тебе, — сказала вона і усміхнулась. — Чи передумав?

— Може, заночувала б у нього? — не знаю, чому я ніяк не міг заспокоїтись.

Я відчинив перед нею дверцята машини. Мене несло, я це розумів, але ніяк не міг взяти це під контроль.

 — Не думала, що ти такий ревнивий! — схоже, вона не на жарт розсердилась. — Поїду тоді на таксі! Можеш не перейматися мною! 

— Стій, — я схопив її за запʼясток і наші погляди зустрілись. — Я відвезу тебе. Я переймаюсь тобою, дуже, — додав, зітхнувши. 

— Вибач мене, будь ласка. — вона раптом обняла мене і поцілувала в губи, але тут же відсторонилася. — Мені дуже шкода, що я засмутила тебе. Чим я можу спокутувати цю провину?

Я не очікував поцілунку. Хоча, може вона просто промахнулася. На емоціях… Або пожаліла мене. Не вистачало ще, щоб вона мене жаліла.