18. Давай спробуємо?

 Мія

 — Ти нічого не розумієш! — я махнула рукою.  — Якщо вчені  відкрили вірус, то знайдуть і ліки від нього, і зараз Нік над цим працює. От він приїде в Україну поділитися досвідом. Хочеш, я вас познайомлю? Він нормально говорить українською, його батьки українці, але переїхали в США ще до його народження. 

— Так, я не розуміюсь в усіх цих штуках, — Мир зітхнув, здається, його настрій зіпсувався. — Не те що твій Нік. 

 — Зате ти розумієшся в футболі, а він теж любить футбол, у вас будуть спільні теми для розмови, — я хотіла, щоб він перестав супитися і розслабився.  — Може, ви навіть станете друзями!

— Ну, на футболі я точно знаюсь краще, — сказав Мир. Він виглядав таким кумедним зараз, що це викликало в мене бажання скуйовдити йому волосся.

 — Так, ти дуже круто знаєшся на футболі, — запевнила я. — Ну що, приберемо зі столу і підемо спати? 

— Так, давай, — він кивнув. Виглядав замисленим. 

Я взяла посуд зі столу і занесла на кухню, склала його в посудомийку, а потім поставила чайник. Було трохи сумно, що повідомлення Ніка створило між нами деяке напруження. До того все було так затишно…

Нік пішов за мною і теж став допомагати. Ми робили це мовчки, атмосфера була зіпсована. 

Коли все прибрали, Мир сказав:

— Де будеш спати? В принципі, ми вже спали в одному ліжку у тебе…

— Можна й зараз в одному, — сказала я. Відчула, як всередині мене розлилося приємне тепло. Хотілося бути поруч із Миром, відчувати його поруч. Хай він сказав, що це не по-справжньому. для мене все одно це справжнє тепло…

— Добре, — здається, його голос теж був схвильованим. — Блін, я навіть білизну на ліжку не міняв. Позавчора аж… Треба поміняти, — забурмотів він. 

 — Давай я допоможу, — сказала я. — Де в тебе чиста білизна?

— Зараз дістанемо, ходімо, — він пішов в сторону спальні. Я пішла за ним.

Він зазирнув в шафу і дістав білизну, простягнув мені, а сам пішов до ліжка і почав знімати те, що було застелене.

Я почала розстеляти простирадло, а потім побачила, що Мир якось дивно дивиться на мене. 

 — Я стала товста? — запитала, повернувшись через плече. — Ти дивишся, ніби вперше мене бачиш. 

— Ні, ти дуже гарна. Ще зовсім не видно, що вагітна… Хоча я думаю, що і коли ти будеш вагітна, будеш красива.

 — Дякую, — я одягнула наволочки на подушки. — А тепер потрібна твоя допомога, я ненавиджу запихати ковдру у підковдру. Тримай ось тут кінці…

— Я теж це, чесно кажучи, ненавиджу, ще тоді ненавидів, памʼятаєш? — він допоміг мені і взяв підковдру за кінці, як я сказала.

— Так, пам’ятаю, — ми разом розправили кінці, і опинилися одне навпроти одного. Мені так захотілося зробити ці пару кроків, які нас розділяли, і поцілувати його..

— Хороші були часи,  — він усміхнувся і зробив до мене крок, потім ще один. 

Торкнувся долонями моїх там, де вони тримали кінці підковдри. Я вже думала, що він зараз подасться вперед, навіть ледь розтулила губи, але нас знову сполохав мій телефон і Мир відсторонився.

По мелодії я одразу зрозуміла, що телефонує мама. 

Я трохи винувато усміхнулась:

 — Мама… Якщо не відповім, вона може зараз сама сюди примчати… 

 Мир

Таке враження, що весь всесвіт проти того, щоб ми з нею нарешті поміняли ці псевдоформальні стосунки на нормальні.

Я ледь помітно зітхнув.

— Авжеж, відповідай, все ж, це мама. 

Мія кивнула і прийняла виклик. 

 — Привіт, мамо, що ти хотіла? Ми вже лягаємо спати…

Послухала трохи, а тоді продовжила:

 — Там у мене в аптечці у ванній мають бути ліки, може, мені приїхати? Не треба? Ну, якщо що, то телефонуйте. Добраніч…

Відклала телефон і повернулась до мене:

 — Нічого страшного,  мама питала, де таблетки від головного болю.  Сподіваюся, знайде і не буде через п’ять хвилин телефонувати знову… Я трохи переживаю за тата, через ці його проблеми зі здоров’ям…

— В Києві дуже хороші лікарі. Може, треба було відправити його в клініку мого друга? Я тоді так здивувався їхньому приїзду і всьому тому, що навіть не подумав про це, пробач, — скзаав я трохи винуватим тоном. 

 — Може, й є сенс, — сказала я. — Якщо що, я оплачу лікування. Бо вони як побачать, що це приватна клініка, можуть відмовитись — мовляв, дуже дорого…

— Не видумуй, я з усім розберусь, — я торкнувся її долоні. — Дозволь допомогти тобі. 

 — Дякую, — вона усміхнулась. — Але мені трохи незручно, ти й так усе організував для мене, ця клініка де мене спостерігатимуть, недашева…

— Мені це нескладно. І ти ж не чужа мені людина. Ти — мама нашої дитини, ти і так багато чим жертвуєш через цю вагітність. Я памʼятаю, як ти її не хотіла. Я обовʼязково зроблю все, щоб тобі було легше. 

 — Дякую тобі, — вона усміхнулась трохи знічено. — Мабуть, мені пощастило, що в нашої дитини такий відповідальний тато…