15. Одне ліжко на двох

Мир

 — Так, заходьте, — Мія кивнула, радіючи, що мене сприйняли більш-менш спокійно.  — Ви голодні? Ночувати будете в мене? 

— Якщо ми вам не надто заважатимемо, — ображено сказала її мама. 

 — Звісно, не заважатимете, — з полегшенням сказала Мія.  — Зараз розігрію вечерю…

— Значить, ви зараз більше ночуєте тут, а інколи там? — її мама скептично поглянула на мене. — З твоєю карʼєрою міг би і поселити Мію у себе. А вона ще й платить за все сама?... 

Я розтулив рота, дещо розгубився, та все ж взяв себе в руки:

— Я якраз хотів, щоб вона переїхала… От, сьогодні хотів запропонувати. Але ви подзвонили і ми помчали сюди, я не встиг. 

 — О, то ми зможемо поки пожити в Міїній квартирі, — сказала її мама. — Бо батьку треба пройти огляд у клініці, а це розтягнеться на кілька днів. Раз ти будеш жити в Мира, то ми тебе не обтяжимо. А коли плануєте весілля? Бо ж перед людьми буде незручно, як дізнаються, що ви разом живете, а весілля не було. Скажуть, батьки якісь бідні… Не можуть дітям свято організувати! 

— Ми ще не думали про весілля, — сказала Мія. — Може, згодом.

— Еее… Не переживайте, все буде добре, — додав я. Чорт, це була максимально дурна ситуація. Якби вони приїхали хоча б на день пізніше, може, ми б з Мією вже дійсно стали справжньою парою…

— Ти вже один раз утік з-під вінця, — глянула на мене її мати. 

— Я не втікав, — я підтис губи. Авжеж, вона не розуміла, що відбувалось між нами з Мією, коли дитина загинула. Я не мав би на ній зриватися зараз, або виказувати своє невдоволення, та все ж…    

— Покинув її, коли їй було так важко, — вона з осудом кинула в мій бік пальцем. — А Мія так переживала через це, ми хотіли, щоб вона за Костю заміж вийшла, він такий порядний, будинок собі збудував дуже гарний, бізнес має… А вона, значить, весь цей час з тобою крутила, а нам не казала…

 — Що ще за Костя? — я ніби забув про все інше. Вперше чув про цього Костю. Долоня сама потягнулась до її талії, я притягнув Мію до себе. — Ні з ким вона не крутила. Ми зустрічаємось. 

— Костя — син моєї кращої подруги, — мати Мії виглядала ображеною. 

— Віро, заспокойся, — сказав батько Мії. — Ну, може, у них кохання, ти ж бачила, що до Кості вона нічого не відчувала… Це з самого початку видно було…

— Так, у нас кохання, — раптом сказала Мія, поглянувши на мене. — Мені не потрібен ніхто, крім Мира! 

Серце забилось так часто, коли я почув ці слова. На якусь мить я навіть забув, що все це — спектакль для її батьків.

Серце не хотіло сприймати це, як спектакль. 

— Мені теж ніхто не потрібен, окрім Мії, — я зазирнув Мії в очі. 

Подумав, що може більше і нагоди так сказати найближчим часом не буде… Не буду ж я намагатись зблизитись прямо при її батьках, раптом це нас видасть, те, що ми зараз поки що граємо парочку? 

 — Треба відсвяткувати це, — батько Мії показав велику сумку. — Я тут домашнє вино привіз, сам робив. Мія його дуже любить.

— Еее… А ми не пʼємо, у нас еее… Челендж. Тридцять днів без алкоголю, — придумав я на ходу. 

— Ото так, — батько здивовано поглянув на мене, але потім знайшов вихід. — Ну ми з Вірою вип’ємо вина, в ви соку! Сік я теж привіз, яблучний! 

— Куди тобі вина, тобі завтра аналізи здавати! — дружина легенько штовхнула його в бік. 

— Значить всі попʼємо сік! — заявив я. — Добре, ходімо вже в будинок, давайте сумку…

Мія

Коли ми вже сіли за стіл, напруження трохи спало. 

 — Може, й добре, що ти нарешті не сама, — сказала мама. — Є якісь плюси і в Мирові, принаймні ми вже його знаємо, не треба заново притиратися… І батьків твоїх, Мире, знаємо. До речі, як вони сприйняли те, що ви з Мією знову разом?

— Ми їм якраз збирались сказати, — Мир взяв мене за руку. — І їм, і вам. 

 — Може, тепер у вас все нарешті вийде, — кивнула мама. — Ви порозумнішали, дуже на це сподіваюся. І не станете одразу заводити дітей, трохи поживете для себе, притретеся одне до одного…

Я мало соком не вдавилася. 

— Ти ж сама весь час мені казала. що хочеш онуків, — повернулася я до мами. 

— Ну, але я тепер ціную твою карʼєру. Це ж прекрасно, коли є улюблена справа. А коли ви вже точно будете впевнені, то одружитесь, тоді вже й діти будуть. Бо ж вагітність до шлюбу і не за бажанням не доводить до хорошого, самі памʼятаєте.

— Я хочу, щоб Мія народила дитину, — Мир трохи стис мою долоню. — І тоді теж хотів. Але ми були не готові тоді. 

 — Та хай народжують, — втрутився батько. — Неважливо, зразу чи потім, аби дитина була здорова! 

— Я б не хотіла, щоб вони розбіглися, а Мія залишилась з дитиною, — насупилась її мама. — Тоді їй точно уже нікого нормального не знайти! 

Я відчула, що червонію, адже саме так ми й планували зробити.  Хоча тепер мені було сумно при думці, що ми з Миром уже не будемо такі близькі, як зараз…

— Хто сказав, що я її комусь віддам? — Мир виглядав серйозним. Але я розуміла, що це все гра. Це ж гра, правда?