12. “Ми покажемо клас”

 Мир

Я ледь довіз цього придурка Артема Денисенка до пункту призначення. Хоч він і більш-менш прийшов в норму, в дорозі знов став виглядати зеленим. Хотілось взагалі його покарати, і не тільки на гроші. Але він все ще мав надто хорошу статистику і був нам потрібен. 

Пощастило, бо ближче до третьої він знову виглядав нормально, тверезим і адекватним. І я повіз його до команди. 

— І тільки спробуй не викластись на повну, тільки завали все через цю вихідку, клянусь, я тебе серйозно оштрафую, а може і вижену, — пробубнів я дорогою до стадіону. 

 — Та все буде нормально, — сказав він.  — Ти даремно так переживаєш. 

— Навіщо ти це влаштував? Чому саме вчора? Ти так і не зізнався, — я насупився.

— Мене дівчина покинула, — пробурмотів він. 

— Навіть якщо так. Хіба ти хочеш показувати їй, як це на тебе вплинуло? Хай лікті кусає, коли ти переможеш сьогодні з командою. Ти талановитий, ти ж знаєш. Цінуй це. 

 — Сам не знаю, що на мене найшло, — він поглянув на мене. — Мені дуже шкода. Буду старатися, зроблю все, щоб ми виграли. 

— Добре, тоді постарайся будь ласка. Команда розраховує на тебе…

***

Я був і на тренуванні, і в роздягальні перед самим матчем. Коли згадав про те, що Мія буде дивитись матч, придумав дещо:

— Сьогодні, якщо переможете, випишу всім, хто зробить внесок в перемогу, премію. Для мене це дуже важливий матч. 

 — Клас! — вигукнув хтось із хлопців.

Інші теж підтримали його. Всі почали гомоніти і я радів, що команда в хорошому бойовому настрої перед грою. Коли вже пішов до коридору на вихід до лож, мене наздогнав Артем:

— Мені шкода, що через мене ти залишив свою дівчину, — сказав він.  — Вибач, будь ласка. 

— Через тебе? — здивувався я. — Це моя команда. Я люблю цю команду, ти ж знаєш. Тому я і приїхав. А не просто через тебе, як мого друга, — не погодився я. 

 — Як вона? — запитав він. — Вже краще почувається?

— Так, я писав їй вдень, вона сказала, що все добре і що ввечері буде дивитись матч нашої команди, — я усміхнувся. 

 — Тоді треба добре постаратися… Щоб вона була задоволена, — він усміхнувся. — Кажуть, якщо жінка під час вагітності слухає музику, то й дитина буде меломаном. А якщо твоя Мія дивитиметься футбол — може, у вас народиться майбутня футбольна зірка? 

— Катя навряд буде футболісткою, — я насупився. — Це небезпечно. Багато травм. Але я буду радий, якщо і вона, і Мія все одно любитимуть футбол, як і я. 

 — Інакше й бути не може, — він поплескав мене по плечу. — Не сумнівайся, ми покажемо клас!

***

Коли почалась гра, я хотів написати Мії, але вона написала раніше, щойно я відкрив чат, вже отримав повідомлення від неї:

“Бажаю удачі! Впевнена, що ви виграєте!”

"Дякую. Мені дуже приємно, що ти зараз зі мною, хай і на відстані", — написав я. 

“Я дивлюся уважно, хоча й не дуже розбираюся в правилах. Але мені цікаво. Хотіла б колись побувати на матчі вживу…”

"Наступного разу у нас буде гра в Києві, тож можна буде піти разом", — я усміхнувся, коли писав ці слова. Я дуже хотів, щоб вона була поруч у такі важливі моменти, як сьогодні. Може, це було неправильно, бо ж у нас з Мією була просто домовленість… Але я не міг не думати про неї. 

“Залюбки, — відповіла вона. — Думаю, Каті теж буде цікаво.”

Я знову усміхнувся. Все ж, мені було дуже добре від думки про те, що, поки вона вагітна, ми зможемо багато часу проводити разом. 

Я раптом подумав, що хотів би цього. Хотів би, щоб ми були разом по-справжньому.

Може, це просто вплив моменту? Раніше, коли ми з Мією зустрічались ще студентами, вона не любила футбол. У мене було відчуття, що вона ревнувала мене до нього. І через це мені завжди було важко.

Я стер повідомлення. Ні, я не можу це писати. Не факт, що Мія розглядає мене саме в цьому плані. Та і зараз не час і не місце, щоб починати цю розмову. 

"Так, я дуже хочу, щоб так і було", — написав врешті-решт. 

Мія

Я уважно дивилась матч. Дивно, що раніше не думала, що футбол — така цікава гра, я вважала його нудним, і завжди ревнувала Мира до його команди. Ну, ще тоді, коли ми зустрічалися. Я подумала, що була дурною. Мені хотілося, щоб він був тільки мій, а те, що в нього ще є якесь життя, друзі, захоплення — для мене було сигналом, що він може віддалитися від мене. Зараз я думала, що якби я тоді спробувала розділити ці його захоплення — може, у нас все склалося б зовсім інакше…

Команда Мира спершу навіть пропустила один м’яч, і я стала хвилюватися, що вони програють. Але потім вони перехопили ініціативу на полі і стали перемагати. Завершилася гра з рахунком 3:1 на користь команди Мира. 

Я знову написала йому:

“Вітаю з перемогою! Навіть не сумнівалася, що ви її здобудете!”

"Дякую, я дуже радий, що ти дивилась матч. Я серйозно. Сиджу усміхаюсь, ніби джекпот зірвав", — відповів він а потім надіслав свою фотку. Він дійсно усміхався і дивився в камеру якось так, що мої щоки, здається, ледь почервоніли.