11. Майже поцілунок

 Мія

Нік дійсно був хорошою людиною і талановитим вченим, але я не розуміла, чим він так зацікавив Мира. Мені більше подобалося, коли ми говорили про Катю або згадували спільне минуле. 

— А в мене є наші фото зі школи, хочеш глянути? — вирішила переключити його на щось цікавіше. 

— Так, давай, — він усміхнувся, зазирнувши мені в очі. 

— Ось папка, — вона натиснула на іконку на екрані. — Дивись, це ми в одинадцятому класі. Смішні, правда? 

— Ага, — він усміхнувся. — У мене навіть щетини нема. Капець якийсь. Ні, ну вона там десь пробивалась, але я її прибирав, бо пробивалась по-дурному, — Мир торкнувся кінчиками пальців фото, того місця, де була я.

 — А в мене така дурна зачіска, — я теж вказала пальцем на фото. — Але мені хотілося мати хвилясте волосся, це зараз усі випрямляють, а я хотіла кучері… Пам’ятаєш наш випускний? Як ми танцювали вальс?

— Памʼятаю, — він кивнув і зазирнув мені в очі. — А що як… — він дістав мобільний і включив сірі, а потім сказав: — Сірі, увімкни мелодію вальсу. 

Заграла така знайома мелодія, що в мене аж сльози навернулися на  очі .Я з хвилюванням дивилася на нього ,

— Потанцюємо? — він простягнув мені долоню. 

— Давай, — я вклала свою долоню в його. Почувалася так, немов і не було цих десяти років, в нам знову було по вісімнадцять. 

Він потягнув мене до себе і я опинилась в його обіймах, дуже близько. Одна його рука лягла мені на талію, а іншою він все ще тримав мене за руку. 

Я вдихнула аромат його парфумів, у мене аж голова запаморочилася від такої нашої близькості. Хотілося обійняти його і поцілувати, але чи буде це доречно? 

— Це ж треба, десять років не танцювала, в все добре пам’ятаю,  — прошепотіла я. 

— Ти дуже добре танцюєш, —  прошепотів він мені на вухо, нахилившись ще ближче, так, що я відчувала його дихання шкірою. 

— Ти теж, — відповіла я. 

— Я ні з ким не танцював з того часу, якщо задуматись, —  продовжив він неголосно. 

 — Справді? — я здивувалася. Думала, що в нього було багато дівчат, він завжди користувався увагою протилежної статі.  — Якщо чесно, я, коли побачила тебе тоді на зустрічі, подумала, що ти давно одружений. Думала. ти жартуєш, коли кажеш, що досі самотній…

— Ну, зовнішність може бути оманлива, — він зазирнув мені в очі. — Може здаватись, що людина весела, щаслива і впевнена в собі, а насправді вона зовсім інша. Самотня. І це нівелює всі інші плюси. 

 — Я розумію, — зітхнула я.   — Бо сама відчуваю те ж саме… Подруги завжди намагалися витягнути мене на якусь вечірку, на подвійні побачення, щоб із кимось познайомити… Вони вважали, що мені погано самій. Але я не хотіла бути з ким попало, аби просто не сама…

— Ми схожі більше, ніж я думав, — його долоня відпустила мою руку і торкнулась обличчя. Це був невагомий дотик кінчиками пальців, Мир завів пасмо мого волосся за вухо, а я заплющила очі, очікуючи, що зараз він торкнеться губами моїх губ… і саме цієї миті у нього в кишені задзвонив телефон. 

— Чорт, — пробурмотів Мир, трохи відсторонюючись і відриваючи свою долоню від моєї щоки. Швидко дістав мобільний. Коли поглянув на екран, насупився. — Це з команди…

— Авжеж, відповідай, я поки зроблю чаю, — я швидко стала наповнювати чайник водою, водночас краєм вуха прислухаючись до того, що скаже Мир. Невже йому зараз доведеться піти? Мені не хотілося цього. 

— Алло… Так. Що? Якого біса? — він, здається, злився. — Йому що, пʼятнадцять? Що це за вибрики? Добре, я зараз буду, — сказав врешті-решт і відбив виклик, а потім підійшов ближче до мене: — Один з ключових гравців виявляється має сьогодні день народження і напився прямо вдома. Не зʼявився на місце зустрічі і не поїхав з командою…

***

— А що ти будеш робити? — запитала я, погано приховуючи розчарування. — Невже сам вийдеш на поле? 

— Та ти що, придумала ж, — він усміхнувся. — Поїду приводити його в порядок. І повезу на матч завтра. Бляха… — він зітхнув, в цьому видиху я теж почула розчарування. 

— Ну, так треба, — я теж зітхнула. — Це ж справа всієї команди, ти не можеш їх підвести. Нічого страшного, повечеряємо разом трохи згодом…

— Мені дуже шкода, я не хочу їхати, — він поглянув на мене. — Завтра буду у Львові, приїду, певно,  післязавтра… Дорога довга, а матч ввечері. 

— Його будуть транслювати? — запитала я. — Хочу подивитися. 

— Так, авжеж, будуть, — він кивнув. — Завтра о сьомій вечора. Не знав, що ти цікавишся футболом. 

 — Раніше не цікавилася, але зараз стало цікаво, — я подумала, що може десь побачу його, така дурна дитяча думка, але від неї одразу стало тепліше на душі. — А що, ти думаєш, що ближче до тридцяти вже не можна шукати якихось нових захоплень? 

— Та думаю можна, — Мир усміхнувся. — Мені аж трохи соромно перед командою, останнім часом я став приділяти їм менше уваги. 

— Тоді їдь, роби свою роботу, — я піднялася навшпиньки і чмокнула його в щоку. — Дякую, що турбуєшся про мене…

Він усміхнувся і сказав: