9. Невелика сутичка

Мія

Коли лікар назвав мене дружиною Мира, я на мить напружилась. Очікувала, що  Мир зараз виправить його і скаже, що я йому не дружина. Але Мир змовчав, і я була вдячна йому за це. Після того, як я отримала всі направлення на аналізи, ми вийшли з кабінету лікаря.

— Добре, що з нею все гаразд,  — з полегшенням видихнула я. 

— Так, я теж дуже цьому радий, — він усміхнувся. — Не тільки тебе такі штуки лякають. Насправді, мене теж. Але все пройшло добре і це головне.

— Тепер ще треба з шефом поговорити, і повідомити йому, що я вагітна, — це дійсно було непросто, бо наш керівник кафедри був таким величезним фанатиком науки, що, якби його не випроваджували з кабінету прибиральниці, він би там і ночував…

— Звучить так, ніби у вас з ним якісь стосунки, що йому до цього така справа, — Мир трохи насупився. — Ну в сенсі… А нащо тобі прямо повідомляти про це зараз? Що, вагітніти заборонено, чи що? 

 — Ну, ти ж сам говорив, щоб я не працювала з якимись вірусами, і всім, що може зашкодити дитині, — нагадала йому я. 

— А, це правда, — він кивнув. — Ну в сенсі я не контролюю тебе чи щось таке… В сенсі, я хочу, щоб вам з Катею було добре, от, — здається, він трохи хвилювався і це виглядало навіть трохи мило.

 — Не хвилюйся, моєму начальнику кафедри п’ятдесят років, і він не цікавиться дівчатами. — розсміялася я. — Для нього головне, щоб ми нічого не наплутали у дослідах….

— Це добре, — кивнув він з серйозним виглядом.

 До мого університету доїхали швидко. А коли я вийшла з машини, мене побачив викладач фізики Ростик. Він помахав мені рукою з протилежного боку вулиці і попрямував до нас із Миром. 

— О, Міє, привіт! Як справи? Пообідаємо сьогодні разом? — він скосив погляд на Мира, а потім знов поглянув на мене.

— "Разом"? — перепитав Мир, теж поглянувши на мене. 

— Привіт, — мені чомусь стало незручно перед Миром. — Ой, я обіцяла сьогодні сходити пообідати з Світланою… 

— А як тоді щодо вечері? — не здавався Ростик. — Тут поруч є ресторан з телескопом! 

— Повечеряти вона теж з тобою не зможе, — раптом сказав Мир, обіймаючи мене за талію. — Бо вечеряє зі мною. Правда, Міє? 

 — Так, — сказала я, відчуваючи, як від його рук по всьому тілу поширюється тепло. — Вибач, Ростику.

— Ясно, — він ледь скривився, поглянувши на Мира і чомусь на його машину. — А я думав, ти не така, як інші, — додав тихіше. 

— Що ти в біса маєш на увазі? — Мир, здається, не на жарт розізлився, навіть мене відпустив. 

 — Не шукаєш собі багатого хлопця, — Ростик вдавав, що Мира немає поруч, дивився на мене. — А виходить, що все ж гроші для тебе — головне…

Я навіть не встигла зреагувати. Бо кулак Мира дуже швидко вмазався в обличчя Ростислава, та так, що той одразу впав на асфальт спиною і заволав.

— Не смій так казати про неї! — вигукнув Мир і вже хотів кинутись бити Ростика далі, але я схопила його за руку. 

 — Не треба. Не зв’язуйся, — прошепотіла йому. — Мені байдуже на ті його інсинуації. 

— Він принизив тебе… Я не дозволю нікому цього робити, — сказав Мир. — Якщо ще хоч слово скаже, я від нього мокрого місця не залишу. 

— Міє, тримай подалі від мене свого ненормального кавалера, бо я звернуся в поліцію! — вигукнув Ростик, сяк-так звівшись на ноги і обтріпуючи костюм від пилюки. Навколо вже збиралися цікаві студенти, на нас мало пальцями не показували. 

 — Все, мені треба йти, — я усміхнулась Миру. — До вечора!

— До вечора, — він кивнув. — Напишеш, коли звільняєшся…

Я помахала йому рукою і рушила до входу в головний корпус. Ростик, червоний як рак, поспішив за мною. 

 — Хто цей мажор? — запитав він, коли ми зайшли до холу. — Звідки він взявся? Він тебе покине, от побачиш. 

 — Не покине, — сказала я, а подумки додала: “Бо в нас є Катя…”

Мир

Я зовсім забув про все на світі. Завтра мала бути дуже важлива виїзна гра, я завжди на них їздив разом із командою, і сьогодні ввечері мав бути виїзд, але я тупо про все забув. 

Побачивши мій розгублений вигляд Артем тільки засміявся:

— То що, ти не їдеш? Залишишся з дівчиною? Я думав, дорожче футболу для тебе нічого немає.

— Я завтра приїду на машині, окремо, — сказав врешті-решт. — Буду до гри, зайду до роздягальні до хлопців, як завжди. Ну, трохи провтикав, так. Але сьогодні точно не можу виїхати, у мене… зустріч, — хотів сказати "побачення", але ж офіційно це не було побачення…

 — Ну добре, тільки завтра щоб був як штик, — змилостивився друг. — До речі, що там вам лікар сказав? Кого чекаєте?

— Все добре, дякую, — я усміхнувся. — А стать ще не сказали, ще рано. Здається, її кажуть за пару місяців. 

Я не став казати, що ми вже чекаємо Катю. Чомусь зовсім не сумнівався, що це буде дівчинка. Кажуть, дівчата і народжуються частіше.

 — Ясно, мабуть, пацана хочеш! Будеш його вчити м’яч ганяти! — Артем замріявся. — Коли в мене будуть діти, то я б одразу двох хотів, щоб вони самі гралися, а в нас із їхньою мамою  було б більше часу…