8. Відверта розмова в басейні

Мія

На якусь мить мені здалося, що ми повернулися на десять років назад. Правда, тоді ми в басейн не ходили, купалися в річці. На басейн у студентів-першокурсників не було грошей. Але Мир так само вчив мене плавати, і я відчувала себе захищеною у його обіймах. Здавалося, з нами не може трапитися нічого поганого, поки ми тримаємось за руки. Але потім чомусь те відчуття зникло. Ми віддалилися одне від одного, у кожного був свій виш, своє коло друзів.

 А коли ми ще й втратили дитину,  то, здається, почали спеціально уникати одне одного. Я боялася, що Мир подумає, що це я щось не так зробила, погано турбувалася про нашу дитину, тому й стався викидень. А що думав Мир, залишилося для мене загадкою. Він просто почав уникати мене, і ми бачилися все рідше й рідше. Звісно, ні про яке майбутнє весілля вже мови не було. Певно, родичі теж зітхнули з полегшенням. Мені раптом стало шкода ту ненароджену дитину. Її ніхто не хотів, можливо, вона відчула це і передумала приходити у світ? 

— Ти плачеш? — тихо запитав Мир, витягуючи мене зі спогадів і торкаючись кінчиками пальців моєї щоки.

— Мабуть, вода потрапила в очі, — сказала я. — Все нормально. А можна тебе про щось запитати?

— Так, авжеж, — він кивнув, ми все ще були дуже близько. — Питай. 

— Тоді, десять років тому, ти віддалився від мене, бо вважав мене винною в тому, що я втратила дитину? 

Він здивовано поглянув на мене:

— Звідки такі думки? Не так все було. Авжеж, ти не винна в тому, що трапилось, — він зітхнув. — Інколи я думаю, що навпаки це моя провина. Може, тому зараз я так сильно боровся за Катю. Хоча, навряд це виправдає мою провину перед нашою першою ненародженою дитиною. Тоді, якраз перед викиднем, памʼятаєш, ми з тобою посварилися? Мені треба було готуватись до турніру, а ти ображалась, що я приділяю тобі мало часу. Я тоді сказав щось типу що вагітна ти стала надто істерична і пішов на тренування. 

— Я вже й не пам’ятаю такого, — сказала я.  — Мабуть, наша пам’ять дійсно вибіркова, кожен запам’ятовує те, що йому здалося важливим…

— Коли бачив тебе після того, весь час згадував це… І весь час почувався винним, — зізнався Мир. — І злився на те, що так трапилось.

— Шкода, що ми тоді не поговорили про це, — зітхнула я. — Адже я так само почувалася винною, що не вберегла дитину, може, щось не те з’їла чи перенервувала… Думала, що все через мене, і ти мені цього не пробачив…

— Я мав би розуміти, що тобі гірше, ніж мені, — Мир подався вперед і обійняв мене у воді. — Але не розумів, пробач. 

— Ми обоє були молоді і дурні, — я поклала голову йому на плече.  — Добре, що хоч зараз ми це з’ясували. 

— Я боявся, що зараз ти не захочеш цю дитину саме через мене, через те що конкретно я її батько. Бо я не ідеальний кандидат в батьки. І що дитина знову загине через це. Але я буду дуже старатись, Міє, — прошепотів він мені на вухо. 

Моє серце забилося так сильно, що я думала — він чує це. Якби ж Мир знав, що для мене він  — найідеальніший, що я весь цей час згадувала про нього і мріяла, що все могло б скластися інакше. Може, цими своїми мріями я знову притягнула його у своє життя? Хтозна. Але він хвилював мене зараз так само, як і десять років тому. 

“Це всього лиш гормони”, — подумала я. 

 — Ні, ти ні при чому, — сказала вголос. — Я просто боялася змінювати своє життя. Наші однокласниці, хто народив дитину, ще навчаючись у виші, або одразу після нього, не робили кар’єру, поки дитина трохи не підросте. А дехто взагалі вирішив повністю присвятити себе родині, і цілком щасливий. У мене ж усе було інакше. Мені хотілося досягти висот у науці, стати відомою вченою… Дитина якось у ці грандіозні плани не вписувалась. А коли плани треба змінювати, це викликає розгубленість. Адже дитина — це на все життя. Це велика відповідальність…

— Все буде добре. Так, життя зміниться в будь-якому випадку, — сказав він замислено. — Але я вірю, що ці зміни будуть на краще. У нас буде дитина, — він торкнувся долонею мого ще плаского живота. — Маленька Катя, твоя копія. І вона буде любити тебе дуже сильно. І я не зникну, я завжди буду поруч. Що б не трапилось. Ми розділимо цю відповідальність і Катя буде щасливою, і ми зможемо не кидати свої справи. 

 — Так, я дуже рада, що ти це сказав, — я не витримала і торкнулася губами його щоки. — Справді рада…

 Мир

 Я весь час думав про Мію. Намагався впевнити себе в тому, що все це через дитину, але розумів, що це не так. Справа була в самій Мії, а не в дитині.

Коли я чекав на неї під будинком зранку, то знову відчував хвилювання. Вона взагалі ніби зробила з мене підлітка, я весь час хвилювався перед нашими зустрічами.

Мія вийшла вчасно. Виглядала, як завжди, прекрасно. На ній була біла сукня, оздоблена мереживом, і вона виглядала дуже ніжно. 

— Привіт, — усміхнулась вона. — Трохи нервую, з дитинства боюсь лікарів…

— Все буде добре, — я торкнувся кінчиками пальців її долоні. — Це дуже хороший лікар. Та і робити нічого такого він ніби не має. Ото тільки подивиться… Ну, туди… і ще певно УЗД, — я відвів погляд. Знову молов якусь фігню. 

— Ага, — вона усміхнулась. — І все одно нервую. Це чоловік? Я ніколи не була в гінеколога-чоловіка…