6. “Двоє трудоголіків знайшли одне одного”

Мія

 Я чомусь розізлилася на Мира за всі ці допитування. Мабуть більше навіть не через це, а тому, що мене тягнуло до нього. Хотілося, щоб він обійняв мене, поцілував. Може, це все були гормони, мабуть, у вагітних жінок таке буває. Але він тримався якось трохи відсторонено і я розуміла, що йому потрібна лише дитина, а я — просто спосіб цю дитину отримати, тому треба бути зі мною добрим. Якби не ця вагітність, то він би не згадував про мене наступні десять років…

— А ти як жив цей час? — запитала я, щоб трохи переключити увагу зі своєї образи на нього. 

— Ну, спочатку грав. Але не так довго, як хотілось би. Травма забрала в мене футбол у двадцять пʼять, ну, я так думав, що забрала, — він зітхнув. — Тоді ледь не спився. Були важкі місяці усвідомлення, що грати на професійному рівні я вже не зможу. Ніби втратив сенс життя. 

— А як ти став власником клубу? — запитала я. Навіть не здогадувалася, що в нього були такі труднощі в житті. Завжди здавалося, що у Мира все складалося чудово. 

— Довелось пахати, — він знизав плечима. — Я поставив собі за мету до тридцяти викупити клуб. Певно, ця мета і була моїм порятунком. Я став працювати і думати тільки про це. Ну, і друг, який в якийсь момент підкинув мені таку ідею, як залишитись в футболі назавжди, теж допоміг. 

— Мені теж наука допомогла пережити важкі часи, — я усміхнулась. — У цьому ми схожі. Цікаво, в кого вдасться дитина…

— Я точно не найкращий взірець, — Мир усміхнувся, зазирнувши мені в очі. — Хай краще буде одразу розумна, як ти. Але у мене гарні очі, — він засміявся. — Може їх взяти. 

 — Матиме твої очі і буде гостра на язик як ти, — підхопила я і засміялась. Я любила це в Мирі — вміння пожартувати, в тому числі і над собою. 

— Але вона має бути гарна, добра і мила, як ти, — він продовжував дивитись на мене якимось таким поглядом, вже без смішинок в очах. 

 — Дякую за компліменти, — сказала я. — Але в мене є багато недоліків, про які ти теж маєш знати. Я не люблю робити домашню роботу…

— Ну, Бог не міг створити тебе ідеальною, це було б несправедливо стосовно інших жінок, — сказав він награно серйозно. — І стосовно чоловіків теж. Страждали б усі, мучились, бо ти одна, а їх багато.

 — І як ти, такий галантний, досі один, як тебе ще не розірвали на шматочки прихильниці твоїх красивих очей? — я усміхнулася. — Чи ти просто дуже вимогливий до дівчат? 

— Або я просто нікого не шукав, — він знизав плечима. — Якось особливо не хотілося. Як і ти, я зосередився на роботі, що в перший раз, коли ми розійшлись, що тоді, коли я втратив можливість грати.

— Отже, два трудоголіки знайшли одне одного, — підсумувала я. — Ну,  в цілому це непогано, може й дитина працьовитою буде…

— Краще б вона була щасливою. А все інше — деталі. Я правда буду старатися, щоб у неї все було добре, — сказав Мир серйозно. 

 — Я теж буду старатися. Для дитини важливо, щоб її любили й розуміли. На жаль, мені цього бракувало в дитинстві. Тобто батьки хоч і любили мене, але вони завжди були суворі, і від цього я боялася ділитися з ними тим, що в мене на душі. І зараз, коли я вже доросла, все одно між нами ніби якась стіна. Я б не хотіла так виховувати свою дитину. Хочеться, щоб ми були тими людьми, до кого найперше прийде дитина зі своїми проблемами чи з ким першим поділиться радістю. Якось так…

— Думаю, все буде добре, — Мир кивнув. — Ти будеш дуже хорошою мамою.

— Ти теж будеш хорошим батьком, — мій голос звучав схвильовано, сама не знаю чому. — І мабуть, я рада, що у нас буде спільна дитина.  Принаймні ми обоє стараємося бути хорошими... 

 Мир

Коли вона сказала ці слова, до мене дійшло, що я теж радий. Тобто, не просто тому що у мене буде дитина взагалі, а тому що її народить Мія. Минулого разу я не впорався з відповідальністю, ні з чим не впорався. І залишив її саму після всього. 

Певно, я б на її місці себе послав зараз. Хоча… Можливо, заради дитини можна з усім примиритися. Але ж це добре, що вона тепер хоче дитину. Чому тоді мені сумно? 

Вечеря таки добігла кінця і ми поїхали до Мії. Ну, точніше, я повіз її до неї. В дорозі ми не говорили, але це була комфортна тиша. Мені було комфортно поруч з нею і мовчати теж. 

Коли вже доїхали і я припаркував машину, мигцем глянув на неї і наші погляди зустрілись. Чомусь серце забилось частіше, прямо ніби ми були на першому побаченні, а зараз я привіз її додому, як коли ми ще були студентами. Хоча, тоді у мене не було машини…

Мія чомусь почервоніла і відвела погляд, а потім знову поглянула на мене:

— Дякую за гарний вечір, — сказала, намагаючись виглядати невимушеною. 

— І я тобі дякую, — я кивнув. Облизнув губи, якось це вийшло само собою. Подумав, що міг би зараз трохи податись вперед, буквально на сантиметрів двадцять, і ми були б на відстані поцілунку. 

Але вона вже відчиняла дверцята машини, і момент був втрачений. 

— Добраніч, — сказала, повернувшись до мене, а потім пішла до під’їзду. 

Я почекав, поки вона зайде всередину. Потім все ж не витримав і дописав їй повідомлення:

"Добраніч. Якщо щось буде треба, подзвони, я одразу приїду."