5. Обід з присмаком ностальгії

Мія

Його ентузіазм здивував мене, зазвичай Мир був таким собі пофігістом, він плив по течії та й усе. Але може люди міняються з віком? Коли я була вагітною вперше, то він зовсім не цікавився лікарями і тому подібним, а зараз навпаки  переймається, щоб усе було найкраще… Може, просто хоче мені показати, який він турботливий?

— Фе, від однієї згадки про варені мізки мене мало не знудило, — сказала я. — Взагалі ці всі запахи…

— Вони не варені, здається, тушковані, — продовжив Мир, я почула на задньому фоні звуки сигналки машини. — Бляха, куди їдеш?! Придурок! — вигукнув він, а потім продовжив. — Ну окей. Не мізки. Може, суші? 

 — А вагітним можна суші? — замислилась я. 

— Хз, — відповів він. — Привіт, Сірі, вагітним можна суші? 

— Привіт, Мире, — відповів компʼютерний жіночий голос. — Сира риба небажана для вагітних. Як і занадто багато солоного. Я б порадила піти в ресторан здорової їжі з твоєю вагітною дівчиною. Перерахувати тобі заклади? 

— Ну давай, але щось, де є дивна їжа, — почула я відповідь Мира.

 — А чому саме дивна? — запитала я. — Мене якийсь салатик цілком влаштує…

— Можна піти в "Шалом", — тим часом сказала Сірі. — Там є багато здорової їжі, і салатиків теж. 

— О, єврейська кухня, там є всякі дивні страви, тобі має сподобатись, — не здавався Мир. — Я вже недалеко від твого дому. Скільки тобі треба збиратися? 

 — Ну, хвилин п’ятнадцять, — я зітхнула. — Почекаєш мене, я вийду. 

Апетиту зовсім не було, я весь день тільки мандаринки їла.  Але розуміла, що Мир так просто не відчепиться, я знала його настирливий характер. Якщо він хоче нагодувати мене своєю “дивною” їжею, то краще погодитись,  і заощадити час на суперечках. 

— Тоді буду внизу, відключаюсь. 

Я пішла перевдягатися. Всі речі на мені чомусь були надто вільні в талії, невже я за кілька днів токсикозу так схудла? Вагітні жінки зазвичай гладшають, а в мене все не як у людей…

Знайшла в шафі стару червону сукню, яку носила ще в студентські роки, і вона на мене сіла ідеально. Ну, вона не виглядала надто старою, бо я її останнім часом не вдягала. Тому вирішила, що для ресторану здорової кухні згодиться. Причесалася, напудрила носик і поклала трохи блиску на губи. Потім взяла сумочку і вийшла з квартири. 

Мир чекав на мене внизу, біля своєї машини. Був в діловому костюмі і щось клацав в мобільному, мене одразу не помітив, тож я пішла до нього.

 — Складаєш мені розклад дня за допомогою Ші? — запитала я іронічно. — Чи шукаєш, які маю виконувати фізичні вправи? 

— Про розклад хороша ідея, можна буде щось придумати, наприклад… — він відірвався від телефону і чомусь замовк, коли наші погляди зустрілись. — Гарно виглядаєш. 

 — Дякую, впізнав цю сукню? — я усміхнулась. 

— Здається, це було на нашому третьому побаченні. Я теж запросив тебе до "ресторану". Але ту забігайлівку називати рестораном зараз язик не повертається, — він все ще дивився на мене, кудись понижче очей, і я здогадувалась, куди саме.

 — Маєш гарну пам’ять, — я трохи сумно усміхнулась. — Там у залі було так накурено, що нічого не видно, але зате ти тримав мене за руку, і я була на сьомому небі від щастя…

— Мало ж тобі треба було для щастя, — він теж якось сумно усміхнувся. 

 — Ага, ну  в юності особливо нічого й не треба придумувати, — відповіла я. — Щастя якось саме береться, з повітря.  А потім роки ідуть, і воно зникає…

— Говориш, ніби тобі вже за сорок, — Мир насупився. — Блін. Та ми ще тридцятирічні, ще купа всього попереду. Сідай в машину! — він відчинив переді мною дверцята. — Сьогодні буде не накурено і дуже смачно. Побачиш, буде краще, ніж тоді.

 — Мабуть, — я чомусь розслабилася, вирішила не думати наперед що буде далі, жити  одним днем. Адже життя дійсно так швидко пролітає, от і десять років зникли, наче не було. Тож треба насолоджуватися тим, що маємо, а не очікувати якогось хепі-енду…

 Мир

Ми сіли на веранді. Погода ще дозволяла, хоч і був початок вересня. На вулицях Києва все ще була спека. Нам принесли меню і я одразу побачив дещо цікаве:

— Диви, тут є "Європейський пеніцилін"! Автентичний бульйон з півня, курячими пельменями, обпаленим томатом, нутом, морквою та зеленню, звучить дуже по-вагітному, — я поглянув на Мію. — Як там Катя, реагує на цікаву страву? 

 — Фе,  хто придумав назвати страву як якісь уколи? — Мія зморщила носа. 

— Взагалі "пеніцилін" це наукова назва плісняви, а не уколів. Точніше, він з плісняви брався… Чи виявився там, щось таке, вже не памʼятаю точно. Може тоді шашлик з восьминога? — я знов зазирнув їй в очі. Все ж, вона була все так само красива, зовсім не змінилася, ніби і не пройшло десять років.

 — Давай краще якийсь салатик, — сказала вона. — І м’яса, але нормального. Не з восьминога і не з акули. 

— "Салат з язиком та тахіні", як тобі? Хтозна, правда, що воно таке, те "тахіні". 

 — Треба погуглити, — Мія засміялася. — Катя каже: “Батьки, ви що, здуріли? Дайте нормальних харчів!”