4. “Може, це справді доля?”

 Мія

Коли Мир пішов, я вирішила про все розповісти Олі. Мені треба було з кимось поділитися. Вона відповіла відразу:

 — Міє, як ти там? Ще не зробила аборт?

 — Я вирішила залишити дитину, — відповіла я, відчуваючи як при озвученні цих слів сказане стає таким, що вже неможливо змінити. 

— Залишити? — здивувалась вона. — Ти ж була так проти… Чому змінила думку? Ти ж казала, що твій колишній — ще той тип… І що не хочеш дитину. 

 — Я подумала, що, може, це й справді доля, — сказала я замислено. — Якщо я завагітніла буквально з одного разу, може так було потрібно? Раптом більше такого шансу в мене не буде? 

— Ви з ним одружитесь? Він вже в курсі? Це тому ти змінила думку? — продовжила вона засипати мене питаннями.

 — Так, я йому сказала,  він погодився допомагати фінансово, але одружуватися ми не будемо. Це якось тупо — одружуватися заради того, щоб люди схвалили. Але батьком дитини я його запишу. 

— Ого… — тільки й вимовила вона. — Неочікувано. А як же робота? У тебе ж докторська пишеться… 

 — Робота — це трохи болюча тема, — я зітхнула. — Постараюся працювати якомога довше, і потім швидко після народження дитини повернутися. В мене накопичилися невикористані відпустки, думаю, начальство не буде заперечувати, тим більше я маю в травні народжувати….

— Прямо ідеальний місяць для народження дитини науковиці, — відповіла вона. — Але я все одно здивована, що ти прийняла таке рішення… Я завжди думала, що тебе цікавить тільки робота. Певно, ти все ще небайдужа до цього чоловіка. Твого колишнього.

 — Мабуть він просто гарно вміє переконувати, — я зітхнула.  — Він прямо дуже загорівся цією дитиною, навіть ім’я придумав. Сподіваюся, цей запал не згасне ще до пологів…

— Покажи хоч його свіжу фотку! Я тільки старі бачила, десятирічної давнини ж!

 — Зараз скину в Телеграм, почекай, — я зайшла до Фейсбуку і скопіювала одне з останніх фото на сторінці Мира. Потім відправила Олі. — Лови. Як тобі?

— Ого! Та він прямо дуже гарячий! В двадцять виглядав набагато гірше, був таким малоліткою на вигляд! А зараз… Ой, не дивно, що ти погодилась… Це ж у вас буде дуже красива дитина. Він правда як з якоїсь обкладинки.

 — Ну це фото, яке робив професійний фотограф, — сказала я. — Але так, він і в житті симпатичний. Дивно, що ніяка дівчина досі його не захомутала…

— А може він чекав саме на тебе! Раптом тепер ви знову зійдетесь?! 

 — Навряд. Знаєш, як говорять “двічі в одну річку не зайдеш”. Ми обоє вже не ті люди, якими були в юності… Може, це й на краще, що ми не сходимось, бо я не хочу, щоб мені було боляче, як тоді, коли дізнавшись, що я втратила дитину, він просто зник… Мабуть, радий був, що не доведеться одружуватися у дев’ятнадцять…

— Ну, ти ще маєш дати йому поблажку на вік. В девʼятнадцять багато хто б злякався такої відповідальності, — вона зітхнула. — Не тільки твій Мир. А він погоджувався одружитись. Але ж хіба не на краще, що ви тоді розійшлись? Ти зараз успішна науковиця. Хто зна, чи досягла б ти цього, якби одружилась в девʼятнадцять. 

— Мабуть, не досягла б, — погодилась я. — Теж хочу думати, що все на краще, і ця дитина виросте хорошою людиною. Я сумніваюся, що в мене ще будуть діти, то принаймні матиму хоч одну близьку душу, коли батьків не стане...

Мир

На початку сезону всі були на взводі. Ми якраз купили двох нових гравців, які мали підсилити команду і сьогодні я мав з ними познайомитись ближче. От тільки в голові був не футбол і не команда. 

Пів робочого дня я гуглив акушерів. Знайшов якогось крутого мужика. Але подумав, що не хочу, щоб мою дитину приймав якийсь мужик. То він буде Мії прямо туди дивитись, це якось ненормально.

А з іншого боку, кажуть, що в нього найкраще. Особливо з пізніми вагітностями. 

Я ніяк не міг визначитись і сидів над клятим компом чорт зна скільки. 

Коли до кабінету постукали, я навіть не одразу зрозумів це. Тільки коли стукіт став дуже гучним, то все ж сказав увійти.

Тоді в кабінет ввалився Артем. Мій товариш ще з часів, як ми грали разом. Він був на два роки молодший і не травмований, тому все ще грав за команду, більше того, був її капітаном. 

Він фурією опинився біля мене і вже зазирав у мій ноут.

— Що це в тебе? — запитав він здивовано. — Що за медичні сайти? Ти захворів?

— Ти що, напису не бачиш? Я "акушера-гінеколога" шукаю, — я насупився. — Явно не для себе.

— Що, дівчині своїй? — здивувався він. — Ти ніби ні з ким останнім часом не зустрічався! Чи так гарно шифрувався, що я не в курсі?

— Так, у мене є дехто, — я кивнув. Ну а що, Мія дійсно була у мене. Більше того, була не тільки Мія, але і Катя. 

— Он як, і що з нею, захворіла? — не вгавав Артем. — Чи не дай Бог, залетіла? 

— А чому "не дай бог"? — я скептично вигнув брову. — Що ти маєш проти Каті? Тобто, проти дітей? — виправився я поспішно.

— Отже, її звуть Катя, — він хитро усміхнувся. — Познайомиш?

— Ні, дитину звуть Катя, — не погодився я. — Ну, точніше, будуть звати, хм.