3. Нелегкий вибір

Мія

Я була така обурена, що словами не передати. Спадкоємець йому треба, бачите? Головне, що самому не треба буде за дитиною доглядати, лише гроші тицьне і назад до себе у свій холостяцький барліг. Непогано влаштувався! Втім, він таким був завжди. Єдине, що я не чекала, що він загориться цією ідею залишити дитину. Якби знала, то, певно, й не говорила б йому…

Я встала з лавки:

— Коротше, я тобі сказала. Мабуть, так буде краще. Ти сам подумаєш і зрозумієш. 

— Ти робиш помилку, — він насупився. 

— Може, я ще зустріну чоловіка своєї мрії, от прямо завтра. А тут сюрприз, я вагітна від іншого! Таке лише в кіно прикольно виглядає! 

— А раптом не зустрінеш! Не факт, що ти ще зможеш завагітніти через пару років! — вперто повторив Мир, вставши з лавки.

 — Не тобі про це переживати, це мої проблеми, — я помахала йому рукою. — Бувай, Мире, я поспішаю!

Розвернулась і швидко пішла по алейці. Всередині мене був якийсь сум, сама не знаю чому. Я  говорила про “чоловіка своєї мрії”, щоб досадити Миру, але насправді він був чоловіком моєї мрії. От тільки я була йому не потрібна. Хіба як інкубатор для його “спадкоємця”. Це слово чомусь особливо роздраконило мене. 

До зупинки якраз під’їхала маршрутка, я швидко зайшла досередини, дверцята зачинилися. І я відчула полегшення. Маю сама приймати рішення стосовно свого життя, так буде правильно…

***

Дорогою додому я ще зайшла в супермаркет, купила собі соку, тинялась між рядами, а перед очима все ще стояло обличчя Мира. Зрозуміла, що плачу, лише коли працівниця магазину здивовано поглянула на мене. Я швидко розплатилася і пішла додому. 

Йти було недалеко, я жила в квартирі свого дитинства. Після смерті бабусі батьки переїхали в її будинок у селі, а мені залишили квартиру. Вони весь час казали, що у жінки з житлом більше шансів вийти заміж. Цікаво, як би вони зреагували, якби дізналися, що я вагітна? Мабуть, зраділи б, сказали, щоб я народжувала “для себе”. Типу, навряд чи колись я взагалі вийду заміж, то хоч дитина буде…

Я не так уже була проти дітей взагалі, може, якби мені було вже років тридцять п’ять, я б народила “для себе”. Але зараз у мене було стільки планів, якраз добре будувати кар’єру, а дитина потребує стільки уваги… Я зітхнула. Треба просто швидше зробити аборт, і вже не буде цих сумнівів. 

Піднялася до своєї квартири і очам своїм не повірила. Біля дверей стояв Мир. А у нього в руках була якась фоторамка розміру А4, але фотка була повернута до нього, і я не бачила, що там. 

— Нарешті ти прийшла. Довго якось, — пробубонів він. — Пусти в квартиру. Є розмова.

 — Ми ж уже про все поговорили, — сказала я. 

— Ми не договорили, — вперто повторив він. — Я не займу багато твого часу. Пʼять хвилин. І потім піду, обіцяю.

 — Добре, заходь, — я дістала ключі.  Почувалася такою втомленою, немов сама вагон розвантажила. — Але за п'ять хвилин ти маєш піти, я хочу відпочити. 

— Так, я піду, — він забрав у мене пакет. — Блін, ти б ще цегли набрала. 

Ми зайшли в квартиру, він поставив пакет а потім розвернув до мене рамку. Там була фотка дівчинки років пʼяти. Темноволосої, як я, і з блакитними очима, прямо як у Мира. 

— Оце — Катя. Я згенерував її фото через ШІ з наших фото. Так буде виглядати наша дитина. Вона буде такою ж розумною, як ти. Буде цікавитись всіма тими бактеріями і вірусами, а ти будеш казати їй, що їй ще рано ходити в твою лабораторію. І все одно братимеш її. Футбол вона не дуже любитиме, до пори до часу. Але я буду водити її на матчі моєї команди, вона від цього не зможе відмахнутися. Бо моя донька має розбиратись в справі мого життя. Ми з тобою будемо сваритися, коли вона буде робити якісь дурниці в підлітковому віці. Я буду тебе звинувачувати, а ти мене. Все по класиці. Але у нас буде Катя, — він зазирнув мені в очі. 

 — Ти просто маніпулюєш мною, — сказала я, але все одно не могла відвести погляд від дівчинки на фото. — Все в твоїй манері. 

— Я просто не хочу, щоб ти вбила Катю. Бо вона і моя дитина. От тільки я не можу нічого зробити. Все одно все залежить від тебе, — він дивився на мене. — Її доля, те, чи буде Катя жити, залежить від тебе, Міє.

Я раптом заплакала. Сльози потекли по щоках. Якоїсь миті дійсно відчувала себе вбивцею.

 — Я не знаю, що мені робити, це так важко, — сказала схлипуючи… 

 Мир

Насправді, рамку я купив разом із фото, бо не знав, коли Мія повернеться, хотів бути під її квартирою раніше, ніж вона. Але обирав найбільш схожу на нас дівчинку. Але коли говорив всі ці слова про вбивство, я сам в них повірив. Хай навіть на фото не була наша донька, але суть від цього не мінялась.

Коли Мія раптом заплакала і сказала, що не знає, що їй робити, я подався вперед і обійняв її:

— Я був фіговим нареченим. Малоліткою був, життя ще не спробував. Тобі і тоді було погано. А я просто втік. Але зараз я не втечу. Нізащо не втечу. Я дійсно хочу, щоб вона народилася. Наша дитина. Хочу мати в цьому житті хоч якийсь сенс, — сказав неголосно. 

 — А якщо ти одружишся і в тебе будуть інші діти… Раптом Катя стане тобі не потрібна? — запитала вона якось жалібно.