2. Серйозна розмова

Мія

 — Вам двадцять вісім років, — сказала лікарка. — Подумайте, може, все ж залишите дитину? Після тридцяти може бути важко завагітніти знову, зросте ризик генетичних порушень у плода…

 — Я навряд чи колись зберуся народжувати, — зізналась я їй. Вона була приємною, скоріше схожою на психолога, ніж на гінеколога. — В мене немає чоловіка, я не хочу, щоб дитина, коли підросте, комплексувала через відсутність тата. Та й взагалі я не бачу себе матір’ю. Для мене зараз дуже важлива моя кар’єра. Не хочу випадати з наукового життя, зараз, коли я маю такий гарний шанс досягти успіху…

— І все ж, я б на вашому місці подумала, — сказала вона. — Можливо, варто сказати батькові дитини? Але авжеж, це ваш вибір. Я можу записати вас на аборт, наприклад, за три дні. А ви за цей час подумайте. 

 — Так, я подумаю, дякую, — сказала, щоб вона вже просто не витрачала час на вмовляння. Я чудово знала, що скаже Мир у відповідь на таку новину. Промовить щось типу: “А ти що, не пила таблетки?” Ага, який сенс пити протизаплідні, якщо в мене немає сексу!  — Записуйте за три дні…

Конференція пройшла добре, і під час виступу, на превелике щастя, мене не знудило і я не втратила свідомість. Зараз уже не було так погано, хоча їсти як і раніше я не могла, і під очима були темні кола, як у якогось доходяги. 

Якщо під час усіх дев’яти місяців вагітності жінкам так погано, то я на таке нізащо не підпишуся. Хочу бути здоровою і при доброму розумі, і не бігти у вбиральню щоразу як відчую якийсь сильний запах…

Але все ж Миру треба сказати. Я була педантичною людиною і завжди все старалася робити за правилами. Дитина спільна, тож і рішення має бути теж спільним. Тим паче, я не сумнівалася в тому, яким саме воно буде.

Тому, як тільки вийшла з кабінету лікарки, одразу дістала мобільний і набрала його номер. Я тоді так і не наважилася видалити його зі списку контактів. І от тепер, коли у слухавці чулися довгі гудки, я відчувала хвилювання. Та ось прорізався і його голос.

— Алло? Хто це? 

— Це Мія, — відчула неприязнь, що мій номер він таки видалив. Хоча він не зобов’язаний робити те, що й я. Але все одно…  — Нам треба поговорити, давай десь пересічемось, — сказала “офіційним” тоном, яким домовлялася про робочі зустрічі з колегами. 

— Добре, давай пересічемось, я тільки за, — погодився він вже більш радісно. — У мене? 

Мені захотілося його чимось вдарити. Авжеж, йому одні розваги в голові, а нудить тепер мене. 

 — Це серйозна розмова. Краще десь на нейтральній території, — сказала похмуро. 

— Оʼкей, коли і де? — перепитав він. 

 — Можна зараз, — сказала я. — Давай у парку.

В якийсь заклад харчування я йти не наважувалася, бо там були запахи їжі, отож великий ризик, що більше часу проведу у вбиральні, ніж за столиком. 

— А чому в парку? Це якось підозріло. Ти точно не натравиш на мене своїх студентів? — перепитав він з сумнівом в голосі.

 — Клянуся, що прийду одна, — тут я подумала, що таки не зовсім одна. З нами буде наша дитина. Тож я виправилась. — Ну, тобто, без студентів. 

— Добре, тоді в парку біля твого універу, — погодився Мир. — Буду там за півгодини. 

 — Давай, я чекатиму…

***

Він дійсно приїхав за півгодини, не запізнився. Я сиділа на лавці і похмуро спостерігала за мамами, які гуляли по алейках з візочками. 

 — У мене погана новина, — сказала я відразу, як Мир сів на лавку поряд зі мною. 

— Яка ще новина? — він насупився, а потім якось перелякано глянув на мене: — У тебе що, ВІЛ, чи ще якась гидота? Заразилась у своїй лабораторії і потім заразила мене? 

Навіть тут цей чортів егоїст думав лише про себе. Якусь мить мені хотілося налякати Мира, сказати що дійсно заразила його якоюсь рідкісною невиліковною болячкою, але потім я все ж узяла себе в руки і промовила:

 — Не панікуй ти так. Просто я вагітна. Ну, я з цим розберуся, мені не потрібні гроші, не переживай. Просто подумала, що правильним буде, якщо ти будеш знати… 

Мир

Я якусь мить мовчки вирячався на неї, не міг повірити в те, що вона сказала. Вона ж ніби доросла жінка, ще й біолог, хіба вона не мала бути обережнішою? 

— І ти впевнена, що вона — від мене? — нарешті перепитав я. — Ну тобто… Ми ж переспали всього раз, хочеш сказати, у тебе за цей місяць більше нікого не було?

Мія і так була бліда, аж жовта, а тут зблідла ще більше:

 — Не було, — буркнула вона. — Тому це твоя дитина! Інакше хіба б я тобі казала?

Мія дійсно була не з тих жінок, які ведуть хаотичне статеве життя. Ну, принаймні раніше точно не була. 

— Значить, ти вагітна нашою дитиною, — констатував я факт. Все ще не дуже вірилось в це. Не тому що Мія могла обманювати, а просто в принципі через всю ситуацію. — І тобі вже майже тридцять. 

 — Ну й що? — наїжачилась вона. 

— Нам обом майже тридцять, — повторив я. — Якраз нормальний час, щоб заводити дітей. Ми ж обоє самотні, сама подумай. Який шанс що ти за найближчий рік-два зустрінеш когось і захочеш народити? І який шанс що в тебе вийде з тим гіпотетичним мужиком швидко, коли тобі вже буде за тридцять?