Частина 2. Вогонь Глава 8. Холодно-гаряче

«Це все моя провина. Я влаштувала цю зустріч для вас обох.»

«Я думала, так буде краще всім.»

«Будь ласка, приїжджай.»

«Батько прийшов до свідомості.»

Після цього повідомлення обривалися. На перше Кай так і не знайшов, що відповісти. Друге отримало скупе «Я розумію» від нього. Після третього він приїхав у лікарню, під якою простояв дві години, очікуючи сестру, яка так і не з’явилась.

«А ти цього так хотів?»

Що заперечити внутрішньому голосу він не знав, адже сам так й не наважився зайти в лікарню та пошукати палату Мерфі самостійно. А в тому, що її легко буде помітити по потрійному колу охорони – він не сумнівався.

Четверте повідомлення прийшло сьогодні зранку, майже через три тижні після автокатастрофи. Емпат весь день свердлив телефон очима, перечитував текст поміж лекціями та відволікався на практичних, в черговий раз отримуючи стусанів від Домініки.

– Кай, тримай.

Він здивовано підняв очі, тільки зараз зрозумівши, що Лейла вже кілька хвилин до нього говорить, тримаючи у руках стос папірців з фірмовими печатками «ЕКВАД».

– Що це? – механічно запитав він.

– Розклад екзаменів. Там де стоять А-шки – в тебе автомат, можеш не приходити. Отут практичні здачі, – незвичайно темно нафарбований ніготь підкреслив кілька рядків.

Волосся візуалки то світлішало, після одних вихідних майже втративши яскраві фарби, то знову виблискувало рожевими перлами. Прядки в художньому хаосі обрамляли обличчя, значно втративши в довжині. Навіть терапію новими зачісками староста воліла робили на вищому рівні, на відміну від емпата.

Кай рефлекторно пошукав очима Іріне, проте вона вже пішла з аудиторії, не чекаючи подругу. В приміщенні не залишилось нікого крім них зі старостою.

– Дякую. Ідемо?

Звичка ходити разом прикріпилась за ними останніми тижнями. Візуалка майже не розмовляла з кінестетницею після злощасної фотосесії. Чи навпаки, це Іріне почала уникати подругу. Кай пропустив початок розбіжностей у їх відносинах, зайнятий сімейними переживаннями.

До речі, в пресі фотографії хоч і з’явилися, очікуваного фурору не призвели, адже заголовки газет рясніли розбитим автомобілем Мерфі.

Своєю чергою Кай вже кілька разів намагався заговорити з Джиеном, проте щоразу, коли натикався на спокійний вичікувальний погляд, слова вибачення намертво застрягали у горлі.

Дискрет не виглядав ображеним, але емпат гостро відчував, що його черговий взбрик просто так зам’яти не вдасться. Чи то він зачепив болючу тему, чи то просто задовбав своїми постійними пасивно-агресивними витівками.

«Ну і чорт з ним.»

Вийшовши на вулицю Кай із задоволенням вдихнув морозне повітря. Пухнаста сніжинка зробила виток перед очима і розтанула прямо на кінчику носа. Сніг випадав і одразу танув, ніяк не визначившись чи хоче прикрасити місто перед самим Різдвом.

Вдалі пролунав сміх і емпат відшукав очима шкіряну куртку Джиена. Поруч з ним скакали Міка з Іріне, схоже, влаштувавши змагання з ловлі ротом сніжинок. Себастьян стояв, задравши голову до неба. Навушники давно з’їхали у капюшон, але аудіал навіть не помітив того, заворожений кволим снігопадом.

Кай з Лейлою продовжували стовбичити на порозі інституту, аж поки їх група не зникла за рогом. Крім них двох більше ніхто автомобіль не водив, тож вони зі старостою поплентались в сторону паркування наодинці.

– Може нарешті поговориш з нею? – спитав емпат.

– Зі своїм поговори, – різко відрізала візуалка.

– Ні, дякую.

Під ногами м’яко хрумкотів сніг. Сьогоднішній мороз скріпив вічну мокру кашу, в яку зазвичай перетворювалась дорога. Зупинившись біля припаркованих поруч автомобілів, одногрупники знову мовчки завмерли, як дві вигнані зі зграї ворони.

– Підеш в клуб? – байдуже запитала Лейла.

На рожевих прядках затрималося кілька сніжинок, вдало обрамивши пасма та нагадуючи дорогоцінну діадему. Емпат поглибше натягнув капюшон, не бажаючи перетворюватися ще й на мокру ворону.

– Знову сидіти у кутку і витріщатися на дальній столик? Чудовий план, – з в’ялим сарказмом відповів він.

– Все краще, ніж сидіти вдома третій тиждень.

– Вдома сидіти чудово. Ніхто не бісить, не ображається та не вимагає з мене вибачень, – вперто пробурмотів Кай.

– Він і не вимагав.

Лейла не відриваючись дивилася в небо, як нещодавно Себастьян. В її блакитних очах замерехтіли вогники – на вулиці увімкнулись ліхтарі. Емпат теж глянув наверх, примруживши ліве око, яке досі намагався берегти навіть від яскравого світла. Райдужка нарешті заспокоїлась, назавжди залишившись неоново-блакитного кольору з рідкими бурштиновими вкрапленнями. Проте він все одно за звичкою носив із собою краплі, і зараз граючись ними у кишені.

– Вимагав, – нарешті відповів Кай.

Візуалка спокійно продовжила тему, ні на секунду не втративши думку. Вона легко витримувала паузи будь-якої довжини, нічого не питаючи й завжди з готовою відповіддю на чергову суперечку. Все їх спілкування схоже було на щосекундне перекидання м’яча один одному.