Оповідання

Бог зна, як так вийшло, та недільного вечора Петро і Юрко загубили дишло. Зранку хазяїн колгоспу «Ми ненавмисно» чекає на три дупи й один хвіст, конячий звісно. Мають поїхати на великий базар торгувати мукою, чи вже не поїдуть махнувши рукою. Питання відкрите, а поки що в Петрика обличчя розбите. З'ясувавши обставини, прикрі по суті, Юрко дав Петру копняка, звинувативши його у барижній муті.

— Юрко, та ти що, я б ніколи! Сто років не бачив Миколи.

Тут маємо дещо сказати, Микола був хлопець «ні дати, ні взяти» скотина. Заробляв скупкою та перепродажем чужого майна, ну, типу, розумна людина. Шукає безхатьків, пияк та дурних і купує за безцінь речей золотих. Та має підходи до багатих панів, яким продає ці манатки з широких ланів.

— Ти, Петре, в очі мої подивись. На біблії, дурню, мені поклянись!

— Та ось тобі хрест і свят, свят, свят. Останнє, що збув, то своїх поросят.

— Ну, добре. Готуй вже свій чай. За кров з носа мені вибачай. Бог зна, як так вийшло… Після вечері підемо шукати дишло.

Кожен знає, хто мав якусь справу з Петром, зазвичай вечеря буває з вином. Картопелька з м’ясом, галушки, сметана. Та пика червона і сита і п’яна.

Наїлись добряче, хтось люльку дістав.

— Тьох, тьох-тьох, — мов той соловейко, Юрко заспівав, — Ти ось, що мені розкажи, Остап хитромордий заходив чи ні? Здається я бачив, як він із кумою у наше подвір’я вернув головою. Очатами вузькими зиркав на дишло, ручатами липкими чень поцупити вийшло?

— Та куди там Остапу, з його то мізками. Довіриш доглядати за срібними мисками, буде дивитись аж поки дірку не прогляне, а срібла не вбачить — молоде та дурне.

— Ну, добре. План маю для тебе Петро. Ти ж не одружений? Блукаєш по світу сумний, як П'єро. Але не хвилюйся, Мальвіна зарадить тобі і дишло у посаг віддасть й рушники.

— Це ти за мішок запашної муки ладен друга на вічні страждання оті обректи?

— Які там страждання! На мене хоча б подивись, хіба я страждаю, хіба я реву?! А дружину я маю і онуків чекаю, може ще й доживу. І ти доживеш, якщо дишло знайдеш. Як вірний товарищ і вищий за зростом, кажу тобі Петре, вже міркую над тостом. Костюм одягай, хоч би й з-під палки, йдемо до Наталки.

— Притримай-но хлопче борзих коней. Бо розігнався, як моторний Еней. Давай-но ще чарку, не роздмухуй нам сварку. Знайдемо кращій ніж цей варіант. Та не збирай нам у шлях провіант.

— Як знаєш, П'єро. З розумного птаха я вирвав перо і синім чорнилом та от тим от пером пишу план порятунку, при повному шлунку! У батька Наталки конюшня, візки і дишло знайдеться, повір же мені. Візьмемо вперед своє дишло, як посаг, бо без дишла нам зранку хіба що на потяг.

Пили багато і сперечалися. Чубились трохи, землею вмивалися, про горілку забули і здається заснули. Ранок настав, сонце, коси повісивши, на ноги всіх підійма, крім Петра і Юрка. Далі по суті і дуже стисло, хазяїн колгоспу «Ми ненавмисно» прийшов до Петра і гатить по паркану, да так що вода розліта зі стакану! Чи то не вода, а горілка летить, що на столі за парканом стоїть…

— Ну що ледацюги, бридкі ви хапуги, не шановні добродії, облізлі папуги! А ну покажіться бісові діти! Куди примудрилися наше дишло подіти?! Коняка запряжена у чуже дишло, хтось розповість мені як так це вийшло?!

З-під столу, ховаючи очі додолу, Петро і Юрко виліза та десь у похмільній промові наввипередки звинувачуючи когось у змові, помітили дишло, коня і воза…

— Пане, пробачте за нашу зухвалість, та дишло міняли ми з вами давно, мабуть ви забули, та чи не все одно? Давайте вже їхати, шлях наш далекий, — випростав крила Юрко, як той лелека.

— Так, так пане, міняли весною, ще тою яка була перед тою… Давайте вже їхати, бо пізно панове, — сідая на воза сказало обличчя Петрове.

Ось мабуть і все, так здавалося трохи, бо всі втрьох поскакали, як собачі блохи. Забрати муку прямують на млин, аж раптом, жабка травою та під тин. Біля тина калина, а за нею верба, біля неї стоїть молода, Петрику-візнику махає рукою, груди щастям налиті і прикриті косою…