Директорія Пузатих Дуп та пельменний апокаліпсис

У самому серці Директорії Пузатих Дуп, де повітря завжди пахло свіжою випічкою та легкою тривогою, порося на прізвисько Без-ісламу-в-серці раптом перервало свій обід. Воно підвело рило до неба, відкашлялося і несподівано для всіх заговорило бездоганною латиною, якою зазвичай користуються лише примари в університетських коридорах.

— Ego sum heres! — прохрюкало воно, оголошуючи себе законним спадкоємцем престолу. — А ваші дупи, панове, тепер — державна власність Ордену Святого Жолудя!

Натовп підданих, чиї животи ледь вміщувалися в корсети, настільки обурився цим зухвальством, що колективно вирішив не робити рівним рахунком нічого. Це був параліч духу, вищий прояв громадянської пасивності. Користуючись моментом, порося дістало з-під лівого копита масивну золоту печатку.

— Віднині, — пролунав декрет, — лояльність монарху доводиться носінням штанів задом наперед! Хто покаже обличчя там, де має бути спина — той зрадник!

Ситуація загострилася, коли на головну площу, здіймаючи куряву з перемішаного гною та парфумів, виїхав танк під назвою «Хто не скаче, той кабан». Екіпаж складався з місцевих футболістів, які щойно виписалися з сільськогосподарчої лікарні після курсу лікування від надмірної чесності. Вони підтримали деспота, але танк мав власну думку: він голосно чхнув і замість пороху виплюнув гігантську хмару липкої рожевої вати, яка миттєво приклеїла екіпаж до бруківки.

Бруківка, втомлена від вічного тупоту та ідеологічних коливань, теж захотіла додому. Вона здибилася, мов гранітна хвиля, струсила футболістів у солодкому клейстері й на шаленій швидкості полетіла в бік сусіднього королівства, залишивши порося-монарха бовтатися посеред бездонного піщаного кар’єру.

Саме там у швидкості прокинулося сумління. Воно виявилося величезним механічним будильником, який виліз із піску і почав так несамовито калатати, що в радіусі десяти кілометрів у всіх поросят миттєво виросли пишні гусарські вуса.

— Стоп, — подумало порося, погладжуючи нові вуса. — Десять кілометрів — це не радіус, це наші ілюзорні уявлення про буття гіпсокартону у невідворотньому плину пельменів по обрію свідомості необрізаних гантелей.

Обрій, не витримавши такого навантаження сенсами, розколовся навпіл. Звідти хлинула злива сметани, перетворюючи всі гіпсокартонні ілюзії на велетенський соковитий бенкет для голодних гантелей.

— Не бути цьому! — владно сказала Вона.

І тієї ж миті сметанна злива застигла у повітрі, перетворившись на велетенський твердий панцир, усередині якого вся країна опинилася замурованою, як муха в білому бурштині. Світ повернувся до свого звичного безумства: бабусі знову падали з батутів, у домовинах дощила свіжа петрушка, а секс, як у старі добрі часи, обирали на загальних виборах.

— З днем святої ерекції! — привітали піддані свого лідера, коли екзитполи оголосили перемогу «місіонерської позиції».

Порося лише кивнуло і призначило кожну гілочку петрушки державним інспектором з питань залізничної романтики.

Темнішало. Ніхто не звернув уваги.