PS

Post-scriptum

Анекдот. 

Шапокляк: - Гено, хочеш стати дипломатом? Ходімо зі мною.

Чебурашка: – І я з тобою.

Через годину Чебурашка:

- Гено, тобі не здається підозрілим, що нас привели не до посольства, а на фабрику валіз?

PS (До чаю). Коли писався цей PS, міністр любив запрошувати дипломатів на віртуальну каву. Міністр, який був до нього любив запрошувати дипломатів на суботник з шашликами (реальними). Міністр, який був до нього не любив спілкуватися з дипломатами і віддавав перевагу блогерам. Міністр, який був до нього заспівав гарну пісеньку про пуйла. Міністр, який був до нього любив Януковича і постріляти. Міністр, який був до нього любив лякати

дипломатів достроковим відкликанням з довгострокового відрядження. Міністр, який був до нього любив дарувати на свята дипломатам цукерки фабрики Рошен…

Тим, хто пройшов через співбесіду в АПУ

присвячується.

  Моральні муки тих, хто йшов на співбесіду в АПУ до людини, яка не сміється, були зіставні з муками відвідувачів гуртожитку студентів-хіміків, імені ченця Бертольда Шварца, які вдарялися спочатку в темному коридорі об залізну шафу, з подальшим падінням на них скелета студента Іванопуло.

  Васильєв поспілкувався з панночкою з кадрів, що обіймала досить високу посаду, яка мала щастя поговорити у високих палатах з приводу її призначення до іноземної держави. Оповідь про те, як "князевич Єлисей" любив послухати про роботу побутових приладів однією зі знайомих йому іноземних мов, виявився гіркою бувальщиною.

  У зв'язку з цим Васильєв вжив найсерйозніших заходів підготовки до аудієнції, а саме: підготував дві презентації щодо конструкції кондиціонера французькою та англійською мовами, вивчив інформаційно-аналітичні матеріали нашого посольства в Токіо та перечитав "Три віки Окіні-сан" Пікуля. Не встиг тільки вивчити японську мову, але кадрова комісія була в курсі. "Харакірі" робити у разі невдачі він не збирався.

  Крім того, він намагався ретельно підійти у виборі костюма та всіх аксесуарів. "Князевич" славився своїм занудним "протоколізмом", і у широких колах дипломатичної громадськості це було добре відомо. Зважаючи на липневу спеку, що стояла на дворі, вибір був зупинений на світлому костюмі, придбаному в одному з віденських магазинів під час літнього розпродажу, світлих туфлях, майже не вживаних, білій сорочці і не дуже яскравій краватці.

  Ну і звичайно, як перед стройовим оглядом в армії, кандидат відвідав МЗСівську цирюльню. Під час процесу стрижки постарався вивідати у мудрої жінки, чиї чутливі пальчики та гострі ножики приводили в протокольний порядок багато керівних голів, окремі психологічні риси портрета АПУшного начальника. На запитання, чи можна з ним жартувати, отримав коротку відповідь.

  - Можна, але не треба.

  Французи кажуть: "Шукайте жінку!". Пізніше, після рандеву, Васильєв змінив цю формулу на "Слухайте жінку!". Але, як говорилося, знав би прикуп, жив би в Одесі.  

У приймальні їх було троє (на співбесіду викликали трійками). Двоє молодих колег здавалися безтурботними, мабуть, їм було щось відомо, чого не знав Васильєв. Вони невимушено балакали з секретаркою, та обдаровувала всіх підбадьорливою усмішкою.

  Через хвилин десять після призначеного часу з кабінету вийшов його господар у білій сорочці з розстебнутим ґудзиком на пузі.

  - О, тут люди, що ж ти мені не кажеш, - звернувся він до секретарки.

  - Нічого, п'ятнадцять протокольних хвилин, це нормально, - брязнув Васильєв ні з того, ні з сього і посміхнувся. Захотілося якось розрядити атмосферу.

  Начальник уважно глянув на нього і повернувся до кабінету. За кілька хвилин пролунав телефонний дзвінок, секретарка взяла слухавку і запропонувала Васильєву увійти.

  Він зі шкіряною папкою, в якій були підготовлені документи, сміливо зайшов до кабінету.

Штірліцю в подібній ситуації пощастило більше. Він, як відомо, не потрапив на прийом до Гімлера завдяки раптовій появі Шелленберга.

  Начальник сидів за столом із суворим обличчям самурая перед тим, як зробити харакірі, правда в даному випадку – не собі.

  - Коні шуа, - привітав його Васильєв японською і знову посміхнувся, посмішка вийшла кислуватою.

  - Ви знаєте японську мову? - суворо запитав той, підвівся з-за столу і підійшов до столика біля якого стояли два стільці.

  - Ні, я не знаю японської мови, - стримано і вже без посмішки відповів Васильєв.

  - Сідайте. Тоді чому ви їдете до Японії? - питання прозвучало ще суворіше.

  - Я роблю це у відповідь на заклик керівництва МЗС, - Васильєв відчув, як у грудях щось починає стискатися.

  – Який заклик?

  - Звернення заступника міністра до дип. складу після аналізу першої хвилі ротації.