4 глава

4.

Через місяць роботи в СЦКК Васильєв зібрався на «берег», тобто до Києва. Треба було продовжити відрядження, отримати добові, розв'язати питання із зимовим обмундируванням, та й скучив за домом, за сім'єю.

Йому в цьому сенсі було все ж таки легше, ніж військовим: вони заїжджали в Центр на весь термін відрядження з ротацією через чотири місяці. Що ж стосується інших статей матеріального і морального забезпечення, то це був сміх крізь сльози. Перебуваючи у відрядженні в зоні АТО, військовослужбовці отримували надбавки до посадових окладів і після закінчення - посвідчення учасників бойових дій.

Останнього Васильєв зовсім не потребував, маючи таку «корочку» за виконання інтернаціонального обов'язку.

Що ж стосується зарплатні, то він навіть втратив. У відрядженні премія не передбачалася, надбавки за перебування в зоні АТО не передбачалися, а тому його мізерна місячна платня в МЗС істотно скоротилася.

Проте деякі співробітники МЗС брали відпустки і їхали в зону АТО. А МЗС продовжувало жити за своїми інструкціями мирного часу.

Не минуло й року, як новий 13-й міністр закордонних справ  бравурно доповідав новому Верховному головнокомандуючому: «...Перед вами лише частина нашого дипломатичного війська, це ті, хто перебуває в тилу, всі інші - на передовій... Наше військо навчене, досвідчене, освічене і готове до застосування!»

Щодо «створення дипломатичного війська», можна погодитися з поправкою «середньовічного», коли лицарі мусили самі дбати про придбання особистої зброї та коня.

Дипломати на «передовій» залишилися без службових автомобілів і використовували особисті для виконання службових обов'язків. Інструкція з використання державних коштів для купівлі бензину для особистих автівок та звітування була такою, що чорт голову зламає щоб її виконати.

Цікаво, що було б, якби зі справжньої «передової» прибрали б бойову техніку і сказали закуповувати за особисті кошти? Зворушливо слухати військову лексику від людей, які ні хвилини не прослужили у справжньому війську.

А як було слухати послам на 14-й нараді, що їм треба забути про те, що говорили на 13-й нараді рік тому, і «стрімким домкратом» розпочати вибивання інвестицій, бо тепер - це наше все.

У дитинстві багато хто захоплювався «грою в солдатики», те, що відбувалося, здавалося «грою в дипломатики». Раз, два, три, чотири, п'ять - інвестиції шукать. Час пішов.

«Хто, не навчаючись, інших охоче вчить, ворогів смішить, а наближених мучить», - Петро В'яземський сказав це у 1815 році.

Взагалі, моральному стану послів під час зміни президентів не позаздриш.

 «Ви, професоре, воля ваша, щось незграбне придумали! Воно, може, й розумно, але боляче незрозуміло. Над Вами потішатися будуть»,- легко казати Воланду.

Піти проти генеральної лінії злочинця наважився мало хто.

Васильєв став свідком такого вчинку нашого посла в Білорусі. Після кривавого розгону протестувальників проти чергових «найчесніших виборів» білоруського президента, посли країн ЄС ухвалили рішення не відвідувати його інавгурацію.

Центр надіслав розпорядження Послу відвідати інавгурацію.

- Я не піду з ним ручкатися,- сказав він твердо Васильєву. Розмовляли в кабінеті Посла віч-на-віч.

- Пане Посол, це буде розцінене як невиконання наказу, якщо говорити військовою мовою,- сумно зауважив Васильєв, добре розуміючи наслідки.

- Громадянська позиція для мене важливіша, ніж посада Посла.

- Можна захворіти на дипломатичну хворобу або поїхати у відрядження, і тоді радник-посланник відвідає захід. І вовки ситі, і вівці цілі.

- Мене там не буде, це однозначно, і Центр я попереджу. Вчинок Посла, природно, викликав бурхливу реакцію на всіх поверхах у МЗС.

Думки, як водиться, розділилися, але стало зрозуміло, що Указ не за горами і це тільки питання часу. А Посольство продовжувало жити і працювати усталеним порядком. Футбольні п'ятниці ніхто не скасовував.

Ветеран спортивного товариства «Динамо» Георгій Михайлович спершу відповідав тільки за тилове забезпечення у вигляді парильні та «поляни», але після візиту міністра помолодшав і почав виходити на поле на заміну у ворота.

Дзвінок Послу від міністра припав якраз на п'ятницю. Спортивне свято блиснуло.

Після від'їзду Посла Георгій Михайлович засумував і пішов із «великого» посольського спорту.

Найцікавішим же було те, що високопосадовець МЗС, який віддавав розпорядження Послу взяти участь в історичному для сусідньої країни заході, продовжив успішну кар'єру і після падіння злочинної влади.

Карло Гольдоні, який написав безсмертну комедію «Слуга двох панів», - слабак. Виправданням йому може служити лише те, що він італієць і не жив у сучасній Україні.

Наш герой виявився успішним слугою трьох панів (прошу пардона, трьох президентів). Ба, більше, за третього (який прийшов після втечі злочинця) він очолив Комітет з розвідки.

«Розумний, аж страшно» - це не про нього, а про Голохвастова говорив старий Сірко.

Васильєву випало щастя поспілкуватися кілька хвилин із ним у Мінську, не з Сірком, а зі страшно розумним начальником.