3 глава

3.

Увечері в день приїзду Васильєв в компанії із сусідами по номеру пішов у їдальню для мешканців «санаторію», розташовану за півкілометра від головного корпусу. Харчування там було організовано у дві зміни. Російські «товариші» висувалися на прийом їжі майже строєм у супроводі нашого бійця з автоматом. Картина виходила епічна.

Наступного ранку Васильєв включився в життя СЦКК. Він одягнув привезену польову форму і відчув себе людиною, згадавши при цьому рожеві шкарпетки і дерев'яні метелики на особливо обдарованих дипломатах у МЗСівських  коридорах.

Нарада української частини у штабі СЦКК починалася о 9-й годині. Проводив її керівник Центру. Напередодні ввечері Васильєв з нагоди прибуття представився і вручив військовому начальнику пляшку віскі з особистих запасів.

Сувенір був з вдячністю прийнятий. Поговорили, як водиться, «за життя», згадали спільних армійських знайомих і обговорили взаємодію з МЗС. В ідеалі зовнішньополітичні кроки і меседжі мали йти в одному руслі з обстановкою в зоні АТО і тим, що заявляв Генштаб. На практиці ж це не завжди виходило.

Часто великі начальники з цих відомств не могли знайти спільної мови і вели бюрократичне листування, не «опускаючись» до особистого спілкування. А останнім часом дедалі частіше скаржилися один на одного в АПУ і просили вплинути на опонента. Ранкова нарада починалася з доповіді чергової зміни про кількість обстрілів, втрат і поранених за ніч.

Українські офіцери чергували в штабній кімнаті спільно з двома офіцерами російської сторони, і, в разі виникнення нічних вогневих зіткнень, усі разом гасили ці «пожежі», обриваючи телефони протиборчих частин на «передку».

Ці дані готувалися для спільної наради з росіянами та моніторинговою групою ОБСЄ, яка приїжджала в Центр на 11 годину.

Керівником української частини був генерал ВПС, а тому його стиль спілкування був коректнішим і культурнішим, порівняно з генералітетом Сухопутних військ.

Васильєв одразу відзначив відмінності армійської колективної роботи від практики МЗС. Ширше залучення посадовців різного рівня та відкрите обговорення давали змогу всебічно обговорити проблеми і, як наслідок, розв'язати їх якісніше.

У МЗС ця практика щоразу змінювалася, залежно від особливостей стилю роботи того, чи іншого міністра. Нинішній міністр нарад із керівниками департаментів, начебто, й не проводив, принаймні так здавалося. Якщо б вони були, то керівники мали б інформувати підлеглих про їхні результати і «сигнали», як любили казати в МЗС.

Щось «варилося» в ближньому колі на поверсі міністра, але про це мало хто знав. Народ же корпів над написанням тез до виступів, обговорював в курилці або в кафе слухи, що долітали, і мріяв про ротацію.

За кілька років, коли люди перестали писати листи міністрові, а може, йому набридло їх читати, було проведено соціологічне дослідження про проблеми в кадровій політиці запрошеним англійцем. Після цього відбулося кілька лідерських конференцій.

На одній із них Васильєв побував. Він зголосився в «лідери», хоча й не підходив під вікові мірки, визначені молодим поколінням керівників МЗС.

На конференції міністр виголосив «суперовий» спіч, після чого пішов спілкуватися з блогерами, залишивши аудиторію обговорювати «сигнали».

Васильєв з молодецьким запалом поривався поставити йому кілька запитань, але його вчасно зупинив тверезомислячий Микола Шевченко, який сидів поруч.

Враженнями поділилися в перерві в кабінеті Астахова за кавою, запареною «по-львівські» в філіжанках, як у добрі старі часи в Бухаресті.

Після повернення «звідти», як казала героїня із «Діамантової руки», кожен із них отримав своє.

«Особлива думка» Астахова довела його до логічного звільнення з МЗС. Після чого він «здійснив хадж святими місцями»: РНБО, Кабмін, Біржа праці. Але все повертається «на круги своя». Знайшлися добрі люди, підказали, і Батьківщина, в особі міністра «старої школи», направила його на службу до Посольства в Кишинів.

Шевченко відбув туди ж, але раніше і з власної волі. Допомогло знання румунської (молдовської) мови. І ще він забагато знав, що дратувало начальство на тлі «перемог» у Міжнародному суді з розподілу континентального шельфу.

Васильєв, як татарин, за все долі був вдячний. Мріяв про Брюссель, а потрапив до Відня (мрія наркомана і дипломата). Потім знову мріяв про Брюссель, а потрапив до Мінська. Після повернення знову став мріяти про Брюссель на посаді радника у відділі НАТО.

Васильєв і Шевченко влаштувалися в кріслах біля журнального столика. Астахов залишався за столом, як завжди, заваленим паперами з позначками: «до виконання», «терміно» і «надтерміново».

- Паяєте, Геннадію Валентиновичу? - співуче запитав Васильєв, вдихаючи аромат запареної кави.

- Ой, як же я мрію про пенсію, щоб ви тільки знали.

- А ви, ніяк, у лідери рветеся, все вам не йметься.

- Надії юнаків живлять. От хотів запитати міністра, чи можна організувати суботник на покинутому тенісному корті на схилах біля МЗС. Кажуть, колись на ньому грали в теніс комсомольці з комуністами. І до речі, перший міністр грав, а тепер там розруха і сміття. Микола не дав мені слова сказати.