1.
У вагоні поїзда «Інтерсіті», що прямував маршрутом «Київ–Костянтинівка», більшість місць займали військові. Окремі величезні сумки з їхнім добром, не вмостившись на полицях для багажу, стояли в проході.
Форма одягу солдатів і офіцерів рясніла різноманітністю крою та камуфляжних забарвлень. Незвичний був і вік солдатів: від 18 до 40+.
Це нагадало Васильєву заклик на збори до РА офіцерів запасу, їх тоді в армійському середовищі називали «партизанами». «Неважливо, що потворно, аби одноманітно». Цей принцип Радянської Армії наказав довго жити разом із самою армією», — подумав Васильєв, спостерігаючи, як бійці влаштовуються на своїх місцях.
У ногах у Васильєва лежав новенький американський військовий рюкзак. Сумку 12 кольорів хакі, теж нову, що нагадувала парашутну, він залишив на багажній полиці на початку вагона. І рюкзак, і сумку, і комплект польової літньої офіцерської форми йому вдалося придбати за помірну ціну на приватному складі «мілітарі» -предметів через колегу, який служив у СБУ.
Щоправда, для цього довелося зайняти у падчерки-дочки подружжя-сто євро. Мідівської місячної платні на їжу сім'ї та екіпірування не вистачило. Поїзд вирушав рано-вранці і в дорозі знаходився шість годин з хвилинами. Часу цілком достатньо, щоби подумати «за життя», як кажуть в Одесі. Місце наперед він зарезервував біля вікна.
З появою «Інтерсіті» зросла швидкість руху, проте зникла магія нічного купейного споглядання миготливих вогників за вікном, та й вино о сьомій ранку пити якось нецікаво.
З собою Васильєв узяв термос з кавою (під «Дзеркало тижня» і «Бульвар», куплені в привокзальному кіоску), він все ж таки кращий, ніж той, що запропонують у вагоні стюарди. У рюкзаку - пляшка віскі для представницьких цілей. Потяг рушив. Він помахав дружині, що самотньо стоїть на пероні.
За вікном попливли станційні будинки, огорожі з графіті, гаражі. Милуватися поки що не було чим. Він заплющив очі і перевів спинку крісла в зручніше положення для сну.
«Тоді був листопад 1981-го, тепер — вересень 2015-го. Скільки ж це минуло? — Васильєв почав рахувати роки. — Майже тридцять чотири роки. Невже?» - подумалося йому.
Тієї осені з Київського вокзалу туристичним «Ікарусом» він у галасливій офіцерській компанії їхав до аеропорту «Бориспіль» — і далі літаком на «неправедну війну».
І ось знову війна... Можливо, діти тих, хто був тоді в тому автобусі, зараз стріляють один в одного... Він знову і знову намагався проаналізувати, як усе починалося, намагаючись знайти якісь ланки, що загубилися.
Новини про появу «зелених чоловічків» у Сімферополі застали його у Посольстві України у Мінську на посаді радника з політичних питань. То був рік ротації.
За чотири роки Міністерством керував третій міністр, а Посольством — третій посол. Якщо зважити на те, що Посол — адмірал, то правильніше сказати: командував.
Для військового люду Посольства (кадрового та запасників) цей стиль був знайомий і не викликав жодного подиву, хіба що відкривав нові відтінки військово-морської термінології та корабельного гумору.
- Тааааак! — голосно і грозно, ніби постріл баштової пушки, починав він наради. Жінки блідніли. Дипломатично-офіцерський склад переходив у стан повної бойової готовності.
Яскравим та незабутнім вийшло і його прибуття у довірене Посольство для подальшого проходження служби. З Києва він здійснив марш на службовому автомобілі в компанії попередника на посольському посту.
Проводи на рідній землі плавно перейшли до зустрічі на братській білоруській землі. Починаючи з кордону, автопробіг супроводжувався зупинками для знайомства з керівниками місцевих органів влади, громадськістю, колгоспниками та трудящими.
Весь цей час посольський народ нудився у хвилюючому очікуванні. Васильєв залишався в Посольстві старшим за посадою, тому честь зустріти Посла випала саме йому з усіма наслідками.
Добре розуміючи певні характерні риси військових начальників, він напередодні запропонував колективу провести суботник з ковбасками та приборкою (як кажуть на кораблях) у кабінетах та на робочих місцях.
Ну а першим, кому доведеться «лягти під танк», як не крути, виявлявся завгосп. Розуміючи це, він тому старався і хвилювався найбільше. Окремим випробуванням мала стати вечеря високоповажних гостей.
—Їдуть,— тривожний сигнал було передано за допомогою мобільного зв'язку. Васильєв зустрічав машини, що під'їжджали, перед воротами Посольства, співробітники ж знаходилися у дворі, протокол зустрічі виробляли колективно.
Посол першим вийшов із машини. Метнув грізний погляд на Васильєва, окинув суворим поглядом територію і особовий склад, що стояв безладно і прогуркотів:
— Тааааак!
Васильєв мимоволі позначив стройовий крок при підході до почервоненого начальника і сказав щось середнє між рапортом і привітанням.
За Послом уже височів попередник, теж рожевий, який намагався дипломатично приховати іронічну усмішку від споглядання ритуалу.
— Ну що ж, подивимося…— Адмірал після рапорту міцно потис руку Васильєву і твердою ходою попрямував до воріт.
Співробітниць, що представлялися, він обдаровував широкою посмішкою, а решту оглядав критично, як на стройовому огляді оглядають солдат.