14 Де реальність?

Сашко

Лис єхидно щурить очі, сміється.

- Я знаю що сталось. Я знаю все.

- Ти думав сховатись? - розвертається моє крісло Макс.

- Тільки не від нас, - розвертається мене Артуро.

- Дядя? - я просипаюсь.

 Дурний сон. Навколо глибока ніч. Темно, хоч око виколи. Опановую себе. Мені снилося, що мене впіймали. Допит - це може налякати, особливо, коли ви не зовсім чисті перед новою системою. Оглядаю темну кімнату. Що саме я тут шукаю? Тут нічого немає. Мій погляд беззвучно і м'яко ковзає з темної лампи на невеличку тумбочка, потім дальше в ліво до шафи. Чи є? Я дивлюся прямо в очі своєму страхові.

Георгій

Усе навколо таке нове і незвичайне. Величний Волинський ідеальний національний університет посеред хвойного лісу, оточений болотами та захищений масивною стіною, немов із фільмів про замки і лицарські часи, з найкращим професорський складом та своїм університетським містечком. Я тут! Я таки поступив. І перше завдання: поділитися на групи, які в подальшому житимуть в одному домі.

- Михайло.

- Антон, можна просто Тоні.

- Святослав, а це моя сестра Амалія.

-  Костя.

- Ксеня.

- Марія.

- Клавдія.

- ... і Марко.

- Георгій, - говорю я, - можна просто Юра.

- Треба ще двох, - каже хтось.

- Ще двоє. У нас ще два місця, - викрикує на весь зал Маша.

- О, які люди? Ходіть до нас, - білобрисий Славко тягне когось до нашого гурту. - Це мій найкращий друг, - представляє він нам незнайомця. - Олександр.

- Друзі, - весело поправляє той його. Поруч з ним стоїть малослівний шатен, - Володя.

- Ну так, - легко погоджується Славко, але Володя почуває себе, здається, зайвим.

Уже через декілька хвилин ця нерозумна трійця стає нашими лідерами. Вірніше Слава дуже хоче ним бути. Веселий, непосидючий Сашко ніби і не має нічого проти, але весь час сам того не помічаючи, мабуть, тягне ковдру на себе. Володя надає перевагу залишатися осторонь і не втручатися у справи цих двох. Проте вони живуть в одній кімнаті. Весь час тримаються разом - друзі не розлий вода. Дуже скоро ми також беремо приклад з Володі і перестали втручатися у справи наших лідерів, залишивши їм розібратися в своїх справах самим.

На відміну від всіх інших груп, як такої вираженої конкуренції у нас немає. Могла би бути, але... Річ у тім, що єдиного столу на дванадцятьох у дому, де ми живемо, немає. " Конкуренція спонукає рухатись вперед", - сказав ніби між іншим ректор. Я так прикинув: два столи - два табори - ось тобі і конкуренція. Слава, Володя, Сашко, Амалія, Костя - уже п'ять. Ще хтось один і це навряд чи буду я. Ось тобі і конкуренція. Стільки сильних осіб в одній групі! У нас немає шансів. Чомусь я відразу записав їх до лідерів. Інші мабуть думали так же, як і я, тому відразу взялись займати місця за столами. Будь то обід чи наука, нам було потрібне робоче місце.

- Стоп, стоп, стоп, - Сашко підійшов блище до столів, критичним поглядом їх оцінив. - Так не годиться! А ви мені не збираєтесь допомогти? - щиро дивується він.

- Що робити? - Володію, здається, не обходило що саме. Він пішов би за ним, мабуть, на край світу. Двісті процентів довіри. Славко хвилю повагався, але встояти не зміг:

- Так що?

- Ви ще питаєтесь? Нам же столи докупи знести треба. Як же інакше ми усі за одним столом помістимося?

Здається він навіть не розглядав ситуації, коли б ми мали би поділитися. Він точно мені імпонує. Виняток один на тисячу, в світі, де панує конкуренція або егоїзм, як назвали б це ті, хто жив в ще доідеального часи.

- А що, це ідея, - всміхнулась русява Ксюха. - Тільки з тобою поруч сидіти я не буду, - тицяє вона Амалії.

- Думаєш я в захваті від такої сусідки.

- Усе як завжди, - саркастично кинув в утворений хаос Володя.

- Вони знайомі?

- Ти що? Просто наша Амаліа, - він не доказав, - сам побачиш. Володя, - подав він мені руку.

- Можна просто Юра. А ти бачу тут також ще не всіх знаєш.

- Мені легше, я тут декого аж занадто добре знаю, - озирається він в сторону ініціатора по перестановці меблів. - Не переживай так. Все буде ОК. Якщо що, Сашко тобі допоможе. Мене у школі підтягав, так і здружилися. Тобі також допоможе, якщо треба буде.

- Це так кидається в вічі?

- Є трошки, - взялись ми перетягти столи.

Ксюха

- Вражає, правда?

Я стою на порозі Волинського університету - великої сучасної висотки зі скла і металу, посеред ні, не лісу, болота чи пустиря, а високотехнологічного студмістечка.

- Ні, нічого особливого, - відповідаю незнайомця, що стоїть поряд. Він такий же як і більшість моїх сучасників. На зап'ясті масивний, чорний фірмовий годинник з Японії - останній писк моди, чорні окуляри з функцією перегляду повідомлень, біла сорочка, котра не промокає під дощем і зігріє в зимку. Один мінус - її потрібно підзаряджати. Вічно працювати вона не може.