9 Чорні тіні, котрі гуляють по закутках

Ксюха

Ніч поволі поступалася своїми правами і, крок за кроком відступала з моєї свідомості. Я приходила до тями. Голова страшенно гуділа, і, більше нагадувала дзвінницю під час роботи. В повітрі запахло кавою з присмаком кардамону і неминучої сварки. Перфектленд вважає, що цей напій шкодить здоров’ю. Я, звичайно, неідеальна уже своїм народженням, тому не сильно на це зважаю і можу пити її літрами, але це лише поміж своїх. Порушувати ж закон на пару з невідомо ким, я не збираюсь.

- Ти хоч в курсі, що можеш мати проблеми через це?

- Не суди надто суворо, - проривалось в мою свідомість чиясь розмова.

- Справді? Послухай, навіщо тобі ця кава? Вона ну, ніяк не пасує до образу ідеальної громадянки.

- А це не зовсім кава.

- А що ж тоді?

- Ну, я дещо додала.

- Кардамон?

- І…

- Ще щось?

- Ну…

- Це… я не знаю.

Перший голос з певністю належав мужчині, проте я не почула в ньому твердості притаманної як Сашкові, так і Славі. Він, з певністю, не просто нічого не вирішував, а й повністю підкорявся волі інших. Тряпка сказала би я, але все-одно не можу згадати, хто це і чи знаю його я.

Другий же голос належав жінці, яка й варила каву. Я точно могла сказати, що знаю її ім’я, але після падіння зі сходів просто не могла себе заставити його згадати.

- Так що ж ти додала? – поцікавився мужчина.

- Дрібку смерті, - засміялася вона. – щіпку приправи і того, хто вип’є це чекатиме пані з косою.

- Навіщо це? Ти хоч думаєш, що робиш?

- Годі тобі. Я все зважила.

- А якщо хтось почує, взнає.

- Хто ж це міг би бути? – насміхалася дівчина.

- Не смішно, а якщо ця …

- Вона без тями, - різко перебила його вона.

- А якщо прийде в себе, а ти тут таке городиш.

- Послухай, я скинула її зі сходів. Їй взагалі повезло, що вона шиї собі не скрутила, а ти думаєш … - я ніби бачила, як вона посміхається.

- Навіщо було скидати? Ти хоч головою трошки думала? А що якби вона померла?

Останні слова я пам’ятаю як крізь сон. Коли я прийшла до себе, ніяк не могла зрозуміти чи ця розмова мені наснилася, і справді чула це все.

Я прийшла до тями в своїй кімнаті. Навколо було мало світла і навстіж відчинене вікно. Теплі подуви вітру з легкістю пірїнки відганяли головний біль. Що насправді сталося? Кава? Тут, у моїй кімнаті? Та й ще й невідомі люди, які нібито були тут присутні? Мені точно це все приснилось. А як на рахунок падіння зі сходів? Також сон? На фоні усього цього це також виглядало як неймовірний сон. Уперше в житті я завагалася і не була певна, що насправді сталося.

Георгій

Двері закрилися залишивши нас, як в старі добрі часи, сусідами по кімнаті. Я почував себе не впевнено. Сашко опустився на ліжко. Мабуть, день для нього був тяжким і він охоче відпочив би, а я повірити не міг. Від нього навіть пахло не так, як завжди. Не відриваю погляду. Хочу упевнитись. Стоп! Це справді він. Цей погляд я впізнаю з тисячі. Сашко завжди був песимістом. Навіть найбільш оптимістичну ситуацію він, з легкістю пера, перетворював у важкі чорні часи. Він з тих, хто бачить склянку навіть не наполовину пустою, а порожньою. Я заспокоївся вловивши цю знайому рису його характеру, відкидаючи погані передчуття.

Лі

Час біг, як навіжений. Події закрутись коловоротом. Не встигла я розпустити чутки, як Ві роздавав уже вказівки хто як себе повинен вести.

- Ми справді…

Мені не вірилось, що ми справді перевернемо усе догори ногами і вийдемо звідси.

- Чесно?

- Угу, - нахилися до мене мій названий батько Ві.

- Можливо це ще трішки зарано. Усе-таки хто поспішить тільки людей насмішить.

- Ти все ще надієшся, - він бачить мене наскрізь. Хоча я і терпіти не можу Дипломата, але нічого особистого. Це все заради нашого майбутнього.

- Я вже знаю, що зробила б, будь він знову з нами, - ці кілька днів заставили мене зрозуміти, що Дипломат, як і я, просто людина, а не уособлення ідей партії.

Проте незадовго до обіду наш барак обійшли чутки: Дипломата вбили. Це було більш схожим на бомбу, яку кинули нам під ноги. Я ніколи не бачила Міку у такому стані. Вона могла роздерти будь-кого, за одне лиш слово. Генерал Ві сидів масажуючи скроні уже хвилин, мабуть, з десять. Майстер майже не кліпаючи дивився в вікно. Це все було уже занадто.

- Може годі вже чекати. Йдемо на обід і прямо там таки починаємо бунт, - очікував від генерала схвалення Стас. Іменно за обідом збиралися чи не всі політичні – ідеальна можливість для бунту.

- Генерале?

- Цить! – злісно блимнув на Стаса Майстер. Це було наше табу. Ми кликали його як завгодно тільки не за званням.

Стас замовк, але і дальше стояв на своєму.

- Бунт? – перепитала я. Ві нарешті відвів голову:

- Як тільки вони підтвердять – у ту ж таки хвилину.

Сашко

Мені починає бракувати повітря. Воно застояне, душне. Я в два кроки опиняюся коло вікна і відчиняю його навстіж. Холодне, нічне, свіже, ніби ковток прохолодної води. Трішки заспокоююся. Обертаюся до того, хто на останньому році навчання став не просто моїм наставником і, попри тяжкість завдання, намагався допомогти не стільки в науці як, як виявилося, в спілкуванні з ідеальним світом. Я ніколи не був дурнем, але просто не міг з ними порозумітися. Звідси і появилося звання двійочника, а згодом і завдання для Юри підтягнути мене.

Я вже вирішив про що буду говорити, що буду казати. Дивлюсь прямо в вічі моєму другові: усе ті ж, добре знайомі очі, все той же погляд на життя. На хвилю здається, що ми все там же, де були рік тому назад, але раптовий біль повертає мене в реальність. Опускаю свій погляд на причину мого головокружіння та присмаку крові на губах, рука легко торкається і покривається якоюсь суспензією бордового кольору. Перед очима починає раптово темніти ще до того, як я починаю розуміти, що мене поранили. Ноги підкошуються, а голова гарячково думає міняючи картину за картиною переносячи мене до недавнього минулого – Ксюха, дівчина від якої я не зміг позбутися, щоб не робив. Мій друг, котра стала заслоною від цього жорстокого ідеального світу і заставляла мене забути про все негативне.