8 Очі - дзеркало душі

Георгій

Переді мною стояв Олександр Тарновський, мій друг, дипломат і посол ІПІД в Новій Землі. Не вірю! Його очі... були чужими. Він сам немов би став чужим. Я добре пам’ятаю його з Університету. Своєвільний, він був немов би цілковитою протилежністю відмінникам, ідеальним, з усіх точок зору, студентам. А коли ми познайомилися з ним чуть ближче, стали вважати навіть трішки геніальним, адже по знанням він не тільки не поступався відмінникам, а й міг скласти їм гідну конкуренцію. Була лише одна проблема, яка вічно псувала йому життя – стиль його поведінки. Зухвальства не прощали нікому, тим більше тому, хто своїм народженням уже порушив закон. Ну не може існувати в ідеальному світі шатена з зеленими oчима. Тільки карі, і начхати, що природа думає інакше. Мабуть через ті очі я й потоваришував з ним, адже зараз просто не міг підійти. Карими, вони випалювали мене з середини. Невже мого друга могли аж настільки змінити? Та й як би таке могло стати можливим? Нонсенс. Інститут Генетики – так, але він втручається тільки до народження, задаючи програму, а не уже задовго після.

- Звіт уже готовий? – як ні чому не бувало продовжив розмову Дипломат.

- Ну так, але ...

- Що?

- Ваш кабінет ... він ... перевернений догори ногами.

- Хіба ти не повинен був там прибрати після дезінсекції.

- Дезінсекції, - здивувався Леонід.

- Ми ж живемо в Ідеальній Державі, ви ще не забули. А Емма жалілась, що бачила якусь комашню. Є, нема – ми ж усе-таки державна установа.

- Ну так, - кивнув Макс підійшовши до Дипломата і заходився показувати якісь папери.

- У кабінет, - скомандував той, хто по ідеї мав би бути моїм другом. – Леонід, звіт. Як наші справи? З ким мені необхідно зустрітись, а з ким ви уже говорили? Усе, зрозумів.

Після цих слів він зачинив за собою і Максом двері кабінету, навіть словом чи жестом не подавши знаку, що помітив мене. Я що, невидимка?

Ксюха

В цьому місті дуже легко втратити себе.

Славко сидить навпроти мене. Ніколи б не подумала, чий бік він прийме. Ідеальний до костей, він поступає так, як постули б чимало моїх однодумців. Проте він вважає, що це і є ідеальність. Досить незвично.

- Здається твої заходи безпеки не дуже йому помагають, - підсумовую те, свідком чого стала.

- Знаєш, що, Ксюхо, я думаю, Сашко би мені розказав, якщо б це була правдою, - не повірив мені Славко.

- Ти щось бачила? – хвилюється Машка. Ніколи не подумала, що її хвилюватиме уся ця справа.

- Сашко все-таки їхній начальник. Ви ж не думаєте, що всі свої сумніви вони будуть одразу йому повідомляти.

- Виходить, - задумався Славко, - навіть, якщо колір його очей відповідає стандарту, Сашка все-одно ставлять під сумнів. Казав же, що йому поведінку поміняти треба.

- Годі тобі. Я роблю, що можу, а Сашко справді старається, - ображається Артист.

- Якщо річ не в очах, і не в поведінці, то в чому ж тоді? Чому вони не сприймають його, як одного з своїх, - задумалася Маша.

- Якби сильно він не старався, все-одно відрізняється, - задумався Славко. – Досить найменшого сумніву чи чутки. Думаєш слухи?

Це мені не сподобалося.

- У мене є ідея, - підскочила Маша і жестом попросила нас усіх нахилитися поблище. – Не хочу, щоб хтось почув.

Сашко був правим, ця Машка ще та штучка. Добре, коли ця ідеалістка на твоїй стороні. Знаю, знаю, моє розуміння дружби і ідеалістичне досить таки добре відрізняється. Але чого не зробиш для друга. Це про Сашка, звісно. Раз вже кашу заварила, так і з’їсти її треба.

Синьочка

Мене виводить з себе його наглість, самовпевненість, його погляд. Усе в цьому ідеальному світі має своє місце, мету і завдання. Цього учили мене ще з дитинства. Я завжди знав, де моє місце. Я знав ким стану. Знав, що одного дня покину це місто і більше ніколи не побачу цих стін і цих неідеальних громадян.

Але тут появився він і став у мене поперек шляху. Заспокоюю себе намагаючись переконати, що цей ідеальний Дипломат отримає підвищення і співпрацюючи з ним я зможу отримати своє. Але, наразі, все більше і більше переконуюсь в тому, що цей Тарновський сам захотів сюди приїхати, щоб на фоні нашого міста виглядати Зевсом. Ненавиджу його.

Артист

Я зачинив за собою двері.

- І так, - спитав я, - де ти був?

- Я ж уже сказав, - переглядав він якийсь звіт.

- А може годі вже казки розповідати. Не дорозуміння значить? Не повідомили?

- Годі тобі!

- Сашко, де ти був?

- А хіба те, що я сказав не ліпший варіант?

- Збрехав значить? Сашко, скажи чесно: тебе викрали?

- Знаєш, Артисте, все так ускладнилось, що для всіх було би краще, якби те, що я сказав було би правдою.

Я не погодився. Напевно по моєму обличчі можна було усе прочитати, тому, що він продовжив.

- Ти нічого не розумієш. Ти тут тільки для того, щоб навчити мене як потрібно себе вести. І все.

- Я до тебе як до друга, а ти ... – спокійно говорив я.

- Так, - підвищив він голос, - я вважаю...

Я не став дуже слухати, що ще він збирався мені сказати і кинув звіт йому на стіл. Уже й так було ясно, що те, що сталося, немов камінь висіло на його шиї. Сашко нервував і, навіть, мої уроки не були в силі цього приховати.

- Ось звіт. Я можу йти? – і недочекавшись відповіді я зачинив за собою двері. «Поговоримо потім, коли ти заспокоїшся», - подумки сказав я йому.

Лі

Ні того дня, ні наступного Дипломат не появився. Ми не дуже його любили. Представник влади все-таки, але, як говорять, ворог мого ворога – мій друг. Як тут розібратися? Ми нервували. Особисто у мене усе валилося з рук. Ві намагається щось дізнатися про нашого наставника, а Майстер будує плани. Упевнена, більш за все зараз на світі він хотів би поговорити з Дипломатом віч-на-віч. Він би зумів дізнатися правду.