5 Щоденник

Георгій

Він пройшовся кабінетом, копнув пару документів, заглянув в шафу, ще звалив пару папок на підлогу, але все-таки щось найшов: невеликий зошит в коричневій обкладинці. Костя посміхнувся.

- Думаєте, вони хотіли оце? – запитав секретар зовсім холодним тоном.

- Авжеж, - тоном наставника взявся повчати нас одногрупник. – Перші – не найшли, інші – не встигли.

- Що це за документ? – мені було важливо знати у що ж влип Сашко.

- О-о-о-о, це дуже важливий документ, - заходився він його гортати, але Льончик відразу ж вибив його з рук, закриваючи зошит перед самими його очима:

- Ви не маєте права, - вибухнув він праведним гнівом.

- Справді? – погрозливо нахмурився Костянтин. – Та за кого ти себе маєш? Дипломат тут вас остаточно розпустив, але почекайте: я за вас візьмуся.

- Годі, - втрутився Марко, - не перегинай палиці. ІСБ на неофіційну перевірку послало Юрка, а не тебе. Та й, в посольстві напевне є хтось, в чиї обов’язки входить контроль посольства за відсутності посла. Так що помовчи трохи.

- Звісно, що є. Але це не документ, а особистий щоденник, пана Дипломата, - пояснив Леонід, коли ми всі трохи заспокоїлися. - Ви не маєте права його читати.

- Цю річ уже двічі хотіли викрасти, а це означає, що твій шеф записав туди дещо таке, що дехто волів би приховати, - не здавався Костя. Видно бажання керувати було більшим за відчуття самозбереження. – Ти розумієш, чому ми повинні знати що там написано? Ну?

- Нехай, але пан Дипломат волів би щоб зробили це ви, – не знати з якої причини перевів він усі стрілки на мене передаючи щоденник. – Ви ж усе-таки були його другом.

- Є, - автоматично виправив його я.

- Звісно.

- Нехай, уже, - зачепив при виході якісь папери Костя дозволяючи їм розлітатися по підлозі в своєвільному порядку.

Сашко щоденник

День 15

Саме сьогодні я зрозумів наскільки мені бракує ВІНУ. Ніколи не повірив би, що все може бути настільки кепсько. Таке враження, що навколо … ні, цього не слід писати. Як би я зараз хотів з тобою поговорити.

Одним словом діло було так. Того дня я допомагав політичним зрозуміти свою роль в суспільстві, прийняти правильні рішення і йти дальше. Я думав, саме це і мав на увазі Лис. Повчав, хоча і сам достеменно не вірив в свої слова. Проте в той день мої очі відкрилися. Зовсім ненароком я почув правду і вона мене шокувала.

Сашко

Я пам’ятаю той день, день коли зрозумів, що досі помилявся. Що до того часу у мене були набагато більші шанси вижити, ніж тепер. Я опинився між двох вогнів: ідеальні і політичні. Ким я хочу бути? Та хіба ж це питання. Хто прийме мене, адже для обох сторін я ворог. У щоденнику я був доволі скупим на слова. В принципі, для мене це звичне діло. Ну, не привик я виливати комусь душу, навіть, якщо це папір.

Конференції з паном Дипломатом, тобто зі мною, проводяться в спеціальному приміщенні. Факір постарався. Я був задоволений, хоча мене й лякала ця зустріч. Але, зрештою, вирішив, що це мимольотна проблема і нічого страшного мені не загрожує.

Тридцять пар очей спостерігали за кожним моїм рухом. Я намагався налагодити діалог, але вони вперто мовчали.

- Дорогі слухачі, можливо ми нарешті розпочнемо?

- А ви говоріть – ми вас уважно слухаємо, - пустими очима дивився на мене мужчина, побачивши котрого в натовпі я точно би вирішив, що він – ідеальний.

- Ви тут не для того, щоб послухати, вийти і забути. Ви ...

- Пане Дипломате, не нервуйтеся так. Це лише зіпсує ваше здоров’я. Тут ніякі лекції чи семінари не поможуть. Ми – політичні, і ви це прекрасно знаєте.

Цей хрич почав діставати мене. Його солоденький, як мед голосок і полум’яна промова, аж занадто нагадували ідеального громадянина. Я намагався заспокоїти себе, як учив мене Артист. Буркнувши щось на кшталт « я зараз» і вийшов, щільно закрив за собою двері. У щоденнику цей момент я намагався описати досить делікатно, лише натяками, особливо те, що відбулося потім.

Одним словом, коли я зачинив двері, заспокоївся, хотів було піти поговорити з Факіром, але згадав хто я, і як сюди попав, передумав, а коли намірився вже відчинити двері, почув:

- Він тільки дарма голос надриває.

- Тобі його жаль? – цей голос я впізнав. Він належав тому Хричу, що говорив зі мною. – Надіюсь ти не забув на чиїй він стороні, і для чого він тут?

- Ви що? Звичайно, що ні. Просто жаль його. По ходу він навіть не в курсі, що відбувається. Вони послали його нам просто, як ягня на забій.

- Про що ви? – втрутився писклявий жіночий голосок, що очевидно належав юній особі.

- Його завдання направити нас в сторону ідеальності. В разі невдачі, у нього будуть великі проблеми.

- І ...

- Ти думаєш ми... – спалахнув Хрич.

- Ні, дядьку, просто можливо ми його недооцінюємо, - і дальше настоювала вона на своєму.

- Забудь, - продовжив перший – у розпалі збройне повстання проти Перфектленду і Ідеальності, як ідеї. Ні, для того, щоб погасити ідею протистояння потрібний вищий ешалон ІПІД, а не звичайнісінький тобі випускник, яким хорошим він би не був і який університет не закінчив би.

- Можливо у нього вже є досвід? – не здавалась юна особа.

- У нього такий же досвід, як і в тебе. Він може посперечатись, і, навіть, запалити ідею ідеальності, але лише таких осіб як ти, хоча і це малоймовірно, я вже не говорю про таких досвідчених повстанців, як ми, - очевидно він мав на увазі себе і Хрича.

Повстання? Що за ... про яке ще повстання він говорить? Усім відомо, що все закінчилося 126 років тому назад.

Чіткі, упевнені кроки відлунням коридору повільно наближалися до мене. Це був Факір. Побачивши мене він підійшов, і хотів було щось сказати, та я не дав. Відтягнув його на безпечну відстань, щоб нас не почули.