4 Таємниця за дубовими дверима

Георгій

Важкі дубові двері ніяк не хотіли піддаватися. Леонід на відріз відмовився їх відкривати. Все доказував, що ключі є тільки в Сашка. Ну не вірю я, що в нього немає дублікатів.

- Давайте взламаємо, - запропонував я. Льончик фиркнув, але нічого мені не сказав.

Я відчув себе варваром, але слухняні працівники, котрих Леонід, все-таки, видер невідомо звідки, взялися за справу. Секретар просто не міг мені відмовити. На даний час начальником тут був я. Скрипом замка відізвались двері і відчинились.

- Тільки попрошу без рук. Я сам вам покажу, - швидким діловим кроком Леонід перетнув приймальню, різко відчинив двері навстіж і ми ахнули. Кабінет стояв перевернений догори дриґот. Повсюди валялися документи, книги, папки і інше канцелярську приладдя. Не можна було зробити і кроку. Шафи, колись ідеально поскладані, були відкриті і з залишками тих документів, які ще не лежали на землі.

- Це вже навіть для Сашка занадто, - констатував факти Марко.

Сашко

Та сама ніч

Прохолодний вітер зустрів нас з моїм компаньйоном уже по-осінньому непривітно. Я не став ховатися за плащем – не звик.

- Тут недалеко, - невпевнено усміхається мій співрозмовник.

- Говори вже, - тихо вказую йому і, під покровом ночі, невпинно наближаючи неминуче, він розказав мені те, що в глибині душу я вже знав.

Ця ніч занадто холодна. Здається осінь тільки почалася, а таке враження, що зима нікуди і не йшла. Скоро буде три місяці, як я тут а змін так і не бачу. В чому річ? Невже це я такий не вмілий начальник? Відомо ж за дії підлеглих відповідає шеф.

Сашко щоденник

День 10

Те, що тут щось не так я помітив, як тільки приїхав. Можу сказати навіть більше – передчуття були погані. Але ніякого підтвердження своїм безпідставним підозрам я не отримав, тому заспокоївшись приступив до обов’язків. На початок просто розбирався з документами та знайомився з підлеглими та іншими важливими людьми в цьому місті. Десь під кінець тижня, отримав змогу нарешті перейтися по місту без надоїдливих супроводжуючих, напрочуд прискіпливих до найменших деталей наставників, чи може підлеглих, готових проковтнути кожне твоє слово. Їхня постійна присутність напрягала мене, адже це досить таки небезпечна гра, бо навіть найбільш відданий здасть тебе за дві секунди, отримавши навіть найменший натяк на твою не зовсім ідеальну поведінку.

Я прогулювався по неймовірному місті родом ще з тих часів, коли ідеальність була недосяжним міфом. Вузькі вулички, бруківка. Я безцільно блукав ними завертаючи то в одну, то в іншу. У решті решт опинився у невеличкому провулку посеред будинків, в самій їх гущі. Там ріс великий дуб. Вулиця так і називалася Дубова Алея. Я присів на лавку за деревом, а оскільки він був таким грубезним і старезним, то мене за ним навіть і не було видно. Мені просто потрібно було відпочити і розслабитись, а натомість, як покаже час я вляпався …

Когось із силою штовхнули і він впав на таку ж лаву, але позаду мене з іншої сторони дерева. Я ніяк не міг їх побачити, потрібно було хіба, що встати, чого я не зробив. Алея в цій порі дня світилась пусткою. Крім нас трьох тут нікого не було.

- Ти хоч трохи думаєш своєю башкою? – сказав хрипкий чоловічий голос.

- Я … - другий був занадто писклявим, мало не плачучим, проте також не належав представниці прекрасної статі.

- Тебе попередили, а ти …

- Я помилився, пробач. Неодмінно виправлюсь.

- Знаю я тебе, - прошипів хрипкий голос. – Не ідеальність так і пре від тебе. Це місто явно для тебе. Але цю справу я від тебе забираю. Сам завершу. Не хочу бачити ще один провал.

Зараз, коли я пишу ці рядки, слова один за одним виринають з моєї пам’яті. Тоді, з цієї розмови я виніс для себе одну річ – у цьому місті багато штрафників. Звідки вони тут взялись? – це я і почав з’ясовувати.

Сашко

Вже набагато пізніше, раз за разом повертаючись до тієї підслуханої розмови в Дубовій Алеї, аналізуючи кожне слово, я дещо зрозумів – те, чого тоді не бачив. Тоді я думав ті двоє штрафники, неідеальні, в принципі, як і я, просто їм не повезло. Проте тоді я був не правий. З ким не буває.

Сашко щоденник

День 12

Недарма я згадав Дубову Алею, адже вчора відбулось дещо, що заставило мене переосмислити ці слова. Сьогодні я справді змучився, як фізично так і морально. Нарешті зрозумів, де закінчується увесь цей фарс і звідки у нього ноги. З цим щось потрібно робити.

Він зустрів зі мною в неформальній обстановці, за обідом. Прийшов прямо в мої апартаменти. Вибачився, що відволікає, сказав, що має важливу розмову.

- Нічого страшного, я вже завершую, - збрехав я.

Він лише посміхнувся. Лис, це перше, про що я подумав дивлячись в ці очі з хитринками.

- Мені потрібна ваша допомога, - відверто, як мені тоді здавалося, сказав він.

- А що я можу для вас зробити? – відклав я обід, незважаючи на те, що ще не вгамував голод.

- Ви ж тепер один з тих, хто вирішує долю міста.

Дивна, якась справа виходить, але він правий на всі 100, ні 200 відсотків. От тільки дипломат, начальство перед яким вони бояться показати свої помилки, насправді не просто не ідеальний, а й стоїть на слизькій дорозі, що з’їжджає в пропасть. І це я вирішую їхню долю?

- В чому річ. Тільки не тягніть, говоріть.

- Ви ж знаєте, що наше місто служить тюрмою для неідеальних. Тут звісно і ідеальні є, - швидко додав він. – Це, як те наставництво в університетах. Якщо вам вдасться витягнути двієчника вас чекає світле майбутнє, в іншому ж випадку – пшик.

- Випробовування для всіх ідеальних і не дуже. От тільки двієчників тут немає, - я дивився прямо в його очі, він їх не відвів – вже добре. Той, хто кривить душею не витримав би мого погляду. Думаю його словам я можу вірити. Лис – тоді це прізвисько здавалося йому зовсім не підходило.