2 Зламані надії

Георгій

Літак АЛ – 810 піднімався все вище і вище і, в якийсь момент, виринув понад хмарами. Я відстібнув пояс безпеки – тепер можна. Стюардеса пропонувала напої. Марко взяв звичайну, негазовану воду, а тоді розвернувся і осудливо, як мені здалося, поглянув на мене. Вони погодились відразу, без тіні вагання. Тому-то я і забрав замовлені Міхалом 4 квитки на літак, скинувши їм номери рейсу. Толком ми так і не говорили, тому тільки зараз, зустрівшись з друзями, я зрозумів, що щось не так. Вони не забули того, як я себе поводив останні декілька місяців. Володя навіть на мене не дивився, Клава показувала своє обурення через кожні два слова, при чому вголос, навіть не намагаючись приховати це. Ну, а Марко просто поїдав мене вовчим поглядом.

- За одну ніч ми втратили двох друзів, - ніби між іншим сказав Володя і все, що я міг йому відповісти – це тихе «Вибачте». На хвилину між нами нависла напруга, котру ніхто не знав як подолати, і аж тільки тоді – крига скресла. До мене розвернулися друзі:

- І так, можливо, ти нам щось хочеш розказати?

Як я все-таки за всім цим скучив!!! Усміхаюся і переповідаю почуте від Міхала.

- Він оплачує? – не вірить Клава.

- Він подбав про те, щоб ми мали змогу поїхати. Погодьтеся: час – це гроші.

- Я не в курсі чогось? – не розумію я Марка, наперед усвідомлюючи, що чимало пропустив.

- Він з усіх нас найбільш зайнятий, - пояснюють. – Навіть коли ми зустрічалися і він попереджав, щоб не дзвонили, без цього не обходилося. Телефон все-одно розривався.

- Телефон, - не вірив я. Якщо в технологічній Японії цю річ можна було знайти на кожному кроці і купити коли захочеш, то у нас вона не тільки на порядно застаріла, а й була обов’язковим елементом лише професійної діяльності. Купити можна було лише за наявності вказівки-дозволу з роботи ще тепленькі застарілі, столітньої, мабуть, давності, моделі айфона. ІПІД посилено наголошувала на тому, що ідеальності треба вчитись в природи, а техніка повинна лише помагати, а не заважати, як робила це колись.

Незважаючи на свою технологічну застарілість ми все-одно являємося основними конкурентами високо-технологучної Японії, про технологічні новинки якої ходили легенди. Та я, в силу свого походження, ніколи там не бував і, взагалі, мало куди їздив. По суті це була перша моя подорож.

- А Ксюха? Що сталось? Ви щось знаєте? – мені було цікаво все. Я не дуже вірив у те, що наговорив Міхал, але мені стидно було признатись навіть самому собі, що я не маю зеленого поняття, чим вона займається зараз, місяць чи, навіть, три місяці тому назад.

- Ну … вона все замовчувала, - якось ніби вибачаючись за свою необізнаність відповів Марко.

- Коли останній раз ми її бачили, вона казала, що, якщо все буде добре, то подзвонить. Вся така загадкова була. То вічно зникала десь, хмурилась, а то прямо світилася… - продовжила Клава.

- Не дзвонила?

- Ми втратили з нею зв'язок більше місяця тому назад.

- Аналогічно, - з’явилися, як з під землі наші одвічні конкуренти. Переді мною стояв Костя, а неподалік, на своєму місці сиділа Амалія.

- А ви тут якими вітрами?

- Близько 6 тижнів тому назад ми втратили зв'язок з Славою і Машкою. Вони виписали відрядження і поїхали, відразу ж, як тільки взнали куди направили на роботу Сашка, - Костя зробив паузу і тільки переконавшись, що його слова справили на нас бажане враження продовжив. - Відколи ми закінчили університет, Слава відразу кинувся шукати свого найкращого друга. А ми йому допомагали.

Слова «найкращий друг», «Сашко» і «Слава» для мене, в одному реченні, звучали якось дивно, дико навіть. Я скривився. Ще до випуску, усі п’ять років навчання Славко був моїм основним конкурентом і суперником у навчанні. Спочатку, я рівнявся на нього, прагнучи перевершити, згодом почав конкурувати. Костя був знайомим з ним ще зі школи, де навчався разом з його сестрою Амалією, Володею та, як не дивно, Сашком. Останнє мені і досі не вкладалося в голову, як я його туди б не пхав.

- Машка, просто не могла дозволити моєму братові наробити дурниць, - втрутилась Амалія, неймовірна блондинка, проте, на диво, не серйозна. Не дивно, що брат не схотів брати її з собою вирішивши покластися на подругу.

Я відвернувся до вікна, щоб не бовкнути чого зайвого, про що жалітиму згодом. Переглянув пару документів із посольства, де працював Сашко, котрі Міхал прислав мені ще зранку. В них не було нічого важливого. Звичайні звіти, яких тисячі. Нічого конкретного. Я сам чимало таких пишу, коли відповідь неоднозначна, коли треба делікатно відмовити, коли потрібно ще трохи часу на виконання поставленого завдання і ще сотні таких «коли». Хвилини тяглись годинами, а години здавались вічністю. Друзі про щось мило теревенили. Та найдивнішим було те, що Костя, котрий за весь час навчання не зронив з нами і десяти слів, помінявся місцями з якось жіночкою і зараз сидів біля Володі. Вони поводилися як старі, добрі товариші, котрі не бачилися, мабуть, літ зі сто і тепер не могли наговоритись. Навіть Амалія, котра завжди вказувала, що ми їм не рівня, була не проти цього. На мить, здалося, що єдиним хто був тут зайвим є я. Стюардеса зробила оголошення про наближення посадки.

Сашко щоденник

13 січня 2151 р.

Територіальний округ Україна, Перфектленд

У мене почалася практика. Навіть і подумати не міг, що дочекаюся. А, нецілий тиждень тому, час проведений з професором Артуро, грозою усього університету, здавався початком кінця. Тоді, я усміхався і сміливо дивився йому в вічі. За дверима почулися рішучі кроки. Ще мить і до нас приєднався в двічі старший за мене чоловік, солідно вдягнений з поглядом начальства.