1 Де він?

Георгій

- Георгій Смоктуновський?

- Так, це я, - люб’язно посміхаюсь. Холодний вітер залазить за пазуху і я поневолі сутулюся, намагаючись вберегти останнє літнє тепло. Аж не віриться, що тепер всі так мене величають, а час, коли звали просто Юрком, канув у небуття. Іноді, коли державні справи залишаються за дверима, я дозволяю собі розслабитись, пригадую друзів: Сашка, Володю, Клаву, Марка і Ксюху. Як давно я всіх їх не бачив! Осінній вітер грайливо намагається зірвати мій капелюх – останній писк моди, а я, як дипломат, повинен слідкувати за кожним своїм кроком. Вересень оскалив свої зуби в останні дні і вперто намагається пошити мене у дурні.

- І так, пане дипломате, - ввічливо продовжує мій співрозмовник. Він подзвонив мені два дні тому і дуже напрошувався на зустріч. У мене було мало часу, але він був наполегливим, а коли я нарешті погодився, то призначив її тут, у парку. Казав, подальше від людських вух.

- Що ж у вас трапилося? – перебиваю його. – Тільки давайте стисліше, у вас всього п’ять хвилин. Я поспішаю.

- Так, так, я розумію, - чоловік уже поважного віку розгублено косить очима, намагаючись уникнути мого погляду, поправляє плащик. – Я на рахунок посольства у Новій Землі, - нарешті відкидає він останні сумніви.

- Це ж на краю світу, мабуть, - сміюся я і пропоную йому пройтися.

- Якщо точніше буде сказано – це острівна частина Перфектленду в Тихому океані.

- Здається, на самих початках вона була осередком руху опору проти Ідеалізації.

- Це було колись. Тепер це зразок ідеальності, незважаючи навіть на те, що вони відмовились бути членом Перфектленду. Але істотна різниця, все-таки, є - правила там значно суворіші. Але я не про це, а про місцеве посольство чи, краще буде сказано – дипломата Тарновського. Може, ви його знаєте?

- Тарновського, Тарновського? Ні, ніколи не чув про такого.

- Ви не поспішайте, подумайте, - не вгавав пан Міхал.

- Ні, не знаю.

- Ну, як же, Олександр Тарновський.

- Олександр Тар… Стоп! Сашко? – може аж занадто різко зупинився я, обернувшись до свого співрозмовника. Хотів ще щось сказати, спитати - передумав. Свого друга я не бачив з тієї самої злощасної зимової ночі близько дев’яти уже місяців назад і зараз хотів би знати все, що знав мій співрозмовник, та вчасно спохватився. Трохи менше року назад я, якимось чудом, уникнув жахливої долі, проте втратив друга, думав, що назавжди. Думав, що він помер, а той, виявляється, живий і здоровий. Проте один урок я все-таки засвоїв добре: наше ідеальне суспільство зовсім не таке, яким я його вважав. Одне зайве слово ще в ВІНУ загрожувало перетворити радісну зустріч об’єднання на смертний вирок. Тепер же навчання закінчилося і я повноцінний громадянин Перфектленду. Тамую серце і байдуже відповідаю:

- Я не знав, що він там.

- Думав, ви захочете провідати старого друга.

- Признавайтеся, пане Міхале, в чому річ? – рушили ми дальше вздовж стежки.

- Ви ж знаєте, що я працюю в ІСБ – Ідеальній Службі Безпеки.

Ще б не знати. Я зразу навів справки. Зустрічатися з тим, кого не знаєш – більшої дурості ще не бачив і не чув.

- Так от, - продовжував він,- з перевірених джерел стало відомо, що тамтешнє посольство не виходить на зв'язок ось уже три дні.

Я знов зупинився, поглянув на свого спірозмовника, прискалив очі. Не подобається мені все це, ой як не подобається. В що ж ти, Сашко, встряв на цей раз?

- Ви ж ІСБ – з’ясуйте все. Зрештою відправте туди когось нехай вияснять.

- Здається, ви не розумієте, вашому другові…

- Я попрошу, - суворо заткнув його я. Ще бракувало, щоб невідомо хто затягнув мене невідомо куди. В разі чого Сашкові це не допоможе, а мені – нашкодить.

- В першу чергу це загрожує дипломатові і вашому знайомому Олександру Тарновському. На його рахунок в партії і так існують великі сумніви, тому-то його туди і відправили. Там закони суворіші. Скажемо так, там чимало неблагонадійних. Іншими словами, для декого вона стає тюрмою без ґрат.

«А це вже цікаво».

- Пане Смоктуновський, що би там не сталося, але …

- Годі лапшу вішати, вам це чим загрожує?

- Останні звіти були …

- Пане Міхале, я зайнята людина і не можу просто так зірватись і кудись поїхати.

- Ми все влаштуємо. Скажімо відпустка для вас і … ваших друзів.

Я усміхнувся. Він все продумав.

- Потрібна лише ваша згода.

- Ну, виходить, що відмовитись я вже не можу, - продовжую я, паралельно намагаючись підрахувати, якої шкоди може завдати мені таке рішення і моє непереборне бажання його побачити.

- Ви можете, - запевняє він, але я вже не впевнений, яке рішення буде для мене кращим, тому вирішую поступити так, як радить закон Ідеальності.

- Ні, не можу. Я – ідеальний громадянин Перфектленду, тому, як друг дипломата Тарновського, просто зобов’язаний йому допомогти.

Він киває і задоволено посміхається. Ну що ж, пане Міхале, побачимо в яку гру ви мене втягнули. Звичайно, що мені давно вже плювати на принципи ідеальної дружби про які кричать на кожному кроці, але в даній ситуації це збігається з моїм уявленням про дружбу та моїми бажаннями. На цьому я прощаюся, запевнивши його, що з своїми друзями я сконтактуюсь сам, а він нехай лише зробить те, що обіцяв. Пан Міхал ще торочить про якісь звіти від Дипломата і про те, що невдовзі мені їх пришле, а тоді якось затинається.

- Ну, що ви ще забули сказати, - помічаю я його невпевненість.

- Ваша подруга Ксенія Лісновська…

- Так. Що з нею?

- Вона працювала разом з ним.

- В Новій Землі?

Оце так сюрприз! Чого-чого, але такого я не чекав.