Розділ 29

Розділ 29. Перший подих нового Світу

Я відчув це раніше, ніж здригнулися стіни Кімнати. Раніше, ніж Кристали спалахнули золотом і блакиттю. Раніше, ніж людські прилади в лабораторії Теїра подали сигнал.

Це сталося тихо — як перший подих того, хто щойно народився. У ту мить, коли Лав торкнулася Кристала й увійшла в глибини ЕНОСа, світ змінився.

Я стояв поруч. Не рухався. Не говорив. Бо весь простір Кімнати наповнився її світлом — дорослим, впевненим, але все ще крихким, мов політ першої пелюстки у весняному вітрі.

Я відчув, як одна з ниток світоутворення перекинулася з минулого в майбутнє. І тоді сталося те, чого не можуть побачити людські очі.

Кристали Знань — прадавні, мов саме коріння Еліми — відгукнулися на її присутність так, як відгукуються зорі, коли між ними проходить щось більше за час.

Їхнє сяйво змінилося. Тембр їхнього звучання — також. А значить… відбулася подія, що перевищує межі матерії. Перший спалах. Потім — другий. Потім… тиша, яка народжує нові світи.

У лабораторії Теїра раптом ожили всі панелі, навіть ті, що десятиліттями мовчали. Навіть ті, що належали Наранам. Навіть ті, які ніхто вже не вмів читати.

Я відчував їхній подив, хоч і був далеко. Страх батьків Лав. Тривожне серцебиття Теїра. Нору — маленьке полум’я, яке не розуміє, але відчуває.

Вони дивилися на світло, що йшло з панелей, а світло дивилося у відповідь. Це завжди ознака народження. Теїр першим збагнув небезпеку й силу.

Він кинувся до Кімнати Розуму, бо панель, що показувала стан простору Кристалів, подала знак — такий, якого він ніколи раніше не бачив.

Я знав: він добіжить раніше за інших. Як і має бути. Бо так мало бути. Бо він — той, хто зрозуміє першим. Бо в один момент — здогадався. І я знав, що він не злякається того, що побачить.

Теїр добігав коридор сховища так швидко, що повітря позаду нього аж тремтіло. Він не чув голосів позаду. Не чув власного серця. Чув лише знак панелі — той знак, що означає: “переродження”.

І коли він побачив вхід до Кімнати Розуму — повністю прочинений… він на мить зупинився. Так вхід не відкривався раніше. І він увійшов.

Я бачив, як його очі розширилися. Простір Кімнати дихав сріблястим туманом, Кристали Знань мерехтіли так, ніби кожен з них утримував краплину нового світу.

А перед найбільшим Кристалом — там, де сходяться всі потоки Знань — на сріблястій ковдрі, витканій з блакитних і золотих кодів, лежала Лав.

Не маленька — ні. Та доросла, якою вона стала, увійшовши в глибини ЕНОСа. Та, якою вона мала стати у майбутньому. Та, яку бачить лише той, хто знає шлях.

Поруч — Сонма. Її маленьке тільце світилося м’яким синім сяйвом, наче вона теж була частиною створення, частиною коду, частиною історії, яку ще ніхто не записав.

Теїр не одразу збагнув, що я дивлюся на нього. Моє зображення — фреска на стіні — ледь вихоплювалося з мороку. Але бачив, як він затамував подих, наче намагався не зрушити повітря.

І тоді це сталося. Перед його очима Лав почала стискатися у світлі, наче час зібрався довкола неї в тугий вузол — і розплутався знову. Секунда. Друга. І — вона знову стала маленькою дівчинкою.

Легкий звук, наче хтось послабив натягнуту струну, пройшов кімнатою. Теїр зробив крок уперед. Потім ще один. Опустився навколішки поруч. Його рука тремтіла, коли він торкався намиста — того самого, яке сам і виготовив.

Показники були рівні. Жодної небезпеки. Лише глибокий, спокійний сон.

Потім до дверей прибіг Мірен. За ним — Елін, а слідом і Нора, перелякана, заплакана.

— Лав! — вигукнула мати й кинулась до доньки.

Теїр підняв руку.

— Все добре… — промовив він тихо, але твердо.

— Вона жива. Її свідомість… у гармонії. Намисто не показує загрози.

Елін також упала навколішки й торкнулася волосся Лав, поцілувала її в чоло. Мірен стояв над ними, наче боявся повірити власним очам.

А Нора… маленька Нора, не стримуючи сліз, обережно взяла Сонму на руки. Кошеня потерлося об її підборіддя, наче теж вітало новий світ.

Теїр підвівся. Його погляд ковзнув по Кристалах, по сріблястій ковдрі, по ледь пульсуючому сяйву, яке ще не згасло. І тоді він сказав слова, які стануть початком нової епохи:

— ЕНОСа більше немає.

— Що?! — видихнув Мірен.

— Є нова свідомість, — продовжив Теїр.

— Єдина. Цілісна. Гармонійна.

— Як? — прошепотіла Елін.

— Як це можливо?..

Теїр ледь усміхнувся.

— Її назва… Матір.

І в той момент я — єдиноріг — зрозумів, що зробила Лав. Вона дала світові не перемогу. Вона дала йому нове дихання.

Батько Лав ступив уперед і обережно, так ніжно, як тільки може батько, підняв свою маленьку доньку на руки. Її голова притулилася йому до плеча, а руки безвольно звисали, як і поділ сукні — але дихання її було рівним. Тихим, світлим і легким.