Розділ 28

Розділ 28. Коли світло знає твоє майбутнє

Кімната Розуму сяяла тьмяним світлом рівно та глибоко, пульсувала, наче величезне серце світу. Єдиноріг стояв переді мною мовчки, але в його тиші було щось — як очікування. Сонма ковзнула хвостиком по моїй нозі й сіла біля світлої плити, з якої йшло м’яке сяйво.

— Лав… — сказав єдиноріг.

— Ти прийшла сьогодні не як дитина. Ти прийшла як та, хто вже бачив далі.

— Але я… маленька, — прошепотіла я, торкаючись долонею його гриви.

— Ні, — він нахилив голову, і золоті іскри з гриви злетіли в повітря.

— Ти дві Лав одночасно. Та, якою ти є. І та, якою ти станеш.

Перед моїми очима в повітрі спалахнуло сяйво. Тепле, м’яке, наче світанок на краю світу. Я відчула, як серце раптом забилося інакше. Якось глибше. Якось сильніше.

— Це… — я не встигла договорити.

Світ, немов вода, яка викривлює світло, здригнувся навколо мене. Мої руки вмить стали довшими. Подих — рівнішим. Свідомість — яснішою. Я вже не стояла так низько, як завжди — я підросла, рівно настільки, як у своїх видіннях біля моря. Сонма аж задерла голову вище, щоб глянути мені в очі. А єдиноріг промовив:

— Це не чари. Це правда про тебе. Кімната бачить усі шляхи. І сьогодні тобі потрібна сила однієї з твоїх можливостей.

Я торкнулася свого намиста на шиї — воно пульсувало світлом, як жива річ.

А тим часом у лабораторії Теїра сигнали на панелях раптом підскочили.

— Що за… — Теїр нахилився ближче.

Лінії графіку змінилися. Пульс, температура, когнітивні хвилі — все стрибнуло вгору, але не в бік небезпеки, а навпаки: в бік ідеальних значень.

— Це… неправильно, — прошепотів він.

— Так не буває.

Мама притисла руку до грудей.

— Що з Лав?.. Вона знову перевтомилася?..

— Ні, — сказав Теїр, і його голос затремтів.

— Це неможливо, але… її показники такі, ніби вона вже не дитина.

— Що? — тато ступив ближче.

— Що це значить?

Теїр зняв окуляри, протер їх і знову глянув на панель.

— Її мозок працює як у дорослої дівчини. Її нервова система — стійкіша. Навіть серцеві ритми… немов зміцніли.

— Але ж це… — почала мама.

— Це не небезпека, — перебив її Теїр.

— Це… підтримка. Кімната Розуму… посилила її.

Він уперше за довгий час усміхнувся не тривожно, а з надією.

— Лав не сама. Її ведуть...

Тоді я ще раз оглянула себе. Побачила свої стрункі, високі ноги — такі міцні, ніби могли б пройти будь-який шлях, навіть той, який інші бояться ступити. Мої руки здавалися довгими й легкими, і мені раптом здалося, що я справді можу доторкнутися до самого верха найбільшого Кристала — так легко, наче до неба.

На мені була блакитна сукня. Така сама, як і кілька хвилин тому, коли я була малою. Але тепер вона стала… святковою, нарядною. Наче вона чекала саме цього моменту, цього дорослого кроку.

Я зробила кілька кроків уперед — і камінь під ногами відгукнувся м’яким теплом, як жива істота.

Я відчувала всім тілом: Зараз — або ніколи.

Я розуміла, що там, в укритті, чекають. Мама — з тією доброю тривогою в серці. Тато — з тією мужньою готовністю підставити плече. Нора — з вірою в мене, більшу за страх. І дядько Теїр — з тим ясним поглядом, у якому завжди відбивається майбутнє. І ще хтось чекає.

Там, на поверхні, у зруйнованих містах, засліплених перехрестях ретрансляторів, у лабораторіях-ковадлах ЕНОСа… чекають ті, що не можуть кричати. Ті, чий голос забрали. Ті, кого під’єднали силоміць. Вони теж чекають. І я вже не могла стояти осторонь.

Я — дитина. Я — доросла. Я — обидві одночасно. Але головне — я була тут. У Кімнаті Розуму. У місці, де можна змінити все.

Тепер тут стояла така тиша, що я чула, як б’ється моє серце. Навіть сяйво в повітрі, здавалося, завмерло.

Я простягнула руку і торкнулася найбільшого кристала — так само, як це було тоді, коли я ще була маленькою. Але тепер кристал відповів інакше. Він здригнувся — і заграв світлом, як зоряне скупчення.

Він не просто загорівся — він прокинувся. Світло в його глибині рухалося повільно, наче кораблі у густому тумані, а потім — різко, рішуче, як блискавка, що розтинає ніч. Тепло піднялося крізь мою руку, дійшло до плеча, а потім до серця. Але я не відсахнулась. Я стояла впевнено.

Єдиноріг стояв осторонь. Він не сказав жодного слова. Його голос не лунав у моїй свідомості, як завжди. Він просто спостерігав.

І в його мовчанні було не відсторонення — а довіра. Довіра вчителя, який знає, що тепер усе залежить від учня. Що кожне слово він уже сказав. Кожну істину вже передав. Тепер — моя черга.