Розділ 27

Розділ 27. Перед тим, як світ зробить вдих

Теїр ще стояв біля столу, а світло блакитної голограми поволі ковзало по його руках і обличчю, мов вода. У повітрі висіла тиша, наповнена тривогою і надією.

Тато сидів поруч зі мною, і я чула, як він нервово барабанить пальцями краю стола. Він завжди так робив, коли тривожився — сильно тривожився. І тоді він порушив мовчанку.

— Теїре… — тато нарешті заговорив.

— Це переформатування, про яке ти говориш… Скільки воно може тривати?

Він казав так, ніби боявся навіть уявляти відповідь.

— Години? Дні? Чи… тижні? Може місяці? Ми все ще не можемо вийти нагору. А там… хоч і тихіше, але зовсім не є безпечно.

Мама стиснула мою руку під столом, і я відчула, як вона ледве стримує хвилювання.

— Я чула сьогодні, — тихо сказала мама, — як люди у відсіках говорять, що небезпека минула. Що ми вже можемо повертатися додому. Що ми тут… занадто довго.

Мама тоді зітхнула, і я побачила, як її очі заповнюються тривогою.

— А діти… вони вже питають, чому ми боїмося повертатися на поверхню.

Теїр стояв поруч, з тією самою спокійною зосередженістю, яку я бачила в нього завжди. Але зараз у його погляді було щось важке, як камінь.

— Я знаю, Елін, — сказав він.

— Усі втомилися. Усі хочуть додому. І всі хочуть вірити, що загроза минула. Але це не так.

Тато різко підняв голову.

— То як довго це триватиме?

Теїр нахилився до нас, опершись руками на стіл.

— Переформатування… — він робив паузи між словами, ніби кидав у темряву маленькі  світлові клубочки.

— Це діалог. Дуже тонкий, дуже складний… І вести його зможе тільки Лав.

Він подивився на мене, і я відчула, як у мене завмирає дихання.

— Тривалість… — продовжив він, — залежатиме від того, як швидко ЕНОС визнає її не загрозою, а можливістю. Як швидко почне довіряти.

— Але нам потрібен хоч якийсь орієнтир! — наполіг тато.

— Хоч приблизно!

Теїр зітхнув.

— Можливо день. Можливо кілька годин. Можливо тиждень. Це невідомо.

Мама міцніше стиснула мою долоню.

— А люди… — сказала вона тихо.

— Вони вже на межі.

Теїр кивнув.

— Саме тому треба діяти зараз. Поки ЕНОС слабкий і розгублений. Поки в ньому триває внутрішня боротьба. Поки він шукає хоч щось, за що можна вхопитися.

Він вирівнявся й подивився мені просто в очі.

— Лав… — його голос став майже шепотом, теплим і водночас важким, — у нас немає другого шансу.

І в ту мить я зрозуміла: світ справді затамував подих — і чекає саме на мене. І я сказала:

— Я піду. Зараз. Ми не можемо чекати.

Моя власна сміливість аж налякала мене. Але я знала: якщо я не зроблю цього — може не зробити ніхто.

Мама різко підвела голову.

— Лав, нііі! — в її голосі було стільки болю, що мені захотілося обійняти її одразу.

— Ти ледве тоді вийшла звідти живою. Ти навіть говорити не могла. Ти… Ти була непритомна в мене на руках, доню…

Вона торкнулася моєї щоки — пальці тремтіли.

— Я не витримаю, якщо з тобою щось станеться знову.

Тато теж нахилився ближче.

— Лав… ми всі розуміємо, що це потрібно. Але ми боїмося. Ми… дуже боїмося за тебе.

Я хотіла щось сказати, але в горлі застряг клубок. Тоді дядько Теїр підняв руку, даючи знак мамі й татові трохи заспокоїтися.

— Послухайте… — його голос був м’яким, але впевненим.

— Минулого разу Лав увійшла в Кімнату без підготовки і без захисту. І без жодних інструментів. Вона працювала з енергіями, які не призначені для дитячої свідомості.

Мама зітхнула — важко, але слухала.

— Цього разу, — продовжив Теїр, — я все передбачив.

Він дістав зі своєї сумки маленьку круглу коробочку. Відкрив її — і всередині я побачила тонке, сріблясте намисто, яке мерехтіло так, ніби світилося зсередини.

Мама ахнула.

— Що це?

— Це технологічне намисто моніторингу, — пояснив Теїр.

— Воно зчитує всі життєві показники Лав у реальному часі: дихання, пульс, тиск, рівень напруги в нервовій системі, електричну активність мозку.

Тато нахилився ближче.

— І що воно робитиме?

— Якщо хоч один показник впаде нижче безпечного рівня… — Теїр торкнувся пальцем центрального кристала намиста, — пролунає сигнал. Гучний. Однозначний. І ми негайно перервемо контакт з Кімнатою. Цього разу Лав не буде покинута у цій небезпеці.

Мама прошепотіла: