Розділ 22

Розділ 22. Там, де спочиває світло мрій

Я заснула майже одразу, щойно тато укрив мене ковдрою.

Сонма притулилася з боку, така тепла й жива, що я відчула, як моя втома тане, мов сніг під першим весняним промінням.

Я ще почула, як мама шепоче татові щось про компреси від гарячки, а дядько Теїр тихо наказує Норі принести теплого напою… але їхні голоси швидко розчинилися у м’якій пелені сну.

Сонма вимуркувала коротку, глибоку ноту — і світ навколо провалився в ніжну темряву. А коли я розплющила очі, ми знову стояли там — у світі Сонми.

Це не був луг і не була кімната. Це було щось інше: простір із золотим туманом, у якому плавали маленькі світлячки-сни. Деякі світилися тихо, мов серця, що сплять. Деякі мерехтіли швидко, немов сміх. І я зрозуміла — це мрії, які Сонма зберігає для мене.

Сонма тепер була знову велика — така, як тоді, коли я вперше потрапила у її світ. Її шерсть світилася, хвіст ковзав понад землею, залишаючи за собою м’який срібний слід.

Вона нахилилася до мене й легко торкнулася лоба своїм носом. Її голос не звучав у повітрі — він лунав просто в мене всередині:

— Тобі треба відпочити, Лав. Ти зробила більше, ніж вимагав від тебе світ.

— Я… намагаюся, — прошепотіла я, дивлячись на світлячки.

— Хочу допомогти всім. Хочу, щоб більше ніхто не страждав.

Сонма лягла поруч, і земля під нами стала м’якою, як тепла ковдра.

— Світло у тобі є. Але навіть світлу потрібен відпочинок. Сни — це не втеча. Це прихисток.

Я вдихнула — і тихий теплий вітер підняв кілька світлячків. Один розквітнув переді мною, мов маленьке золоте сердечко.

— Що ти покажеш мені, Сонмо? — запитала я.

— Трохи, — сказала вона.

— Лише те, що не збентежить твоє серце.

І тоді туман навколо почав рухатися — повільно, лагідно. Наче хтось розгортав сторінки книги, яку можна читати тільки уві сні.

Я простягнула руку до світла — і торкнулася першої мрії…

Світлячок у моїй долоні спалахнув трохи сильніше — і раптом золотий туман навколо розійшовся, мов розсуваються двері.

Я стояла босоніж на теплому лузі. Трава торкалася щиколоток, пружна й вогка від ранкової роси.

Повітря було насичене ароматом квітів, меду і раннім сонцем Айлени, яке тільки-но починало підніматися над обрієм.

Я зробила крок — і земля під ногами наче промовляла. Тихо-тонко. Якщо нахилитися й прислухатися, можна було почути, як кожна стеблина бринить.

Я засміялася — просто так, як давно не сміялася. Не від радості навіть, а від того, що життя знову торкається мене всім своїм теплом.

Луг відкрився переді мною, кольоровий, безкрайній. Пурпурові квіти хиталися, вітаючи мене. Жовті сонцецвіти тягнулися догори, мов маленькі сонечка. А білі, ніжні, майже прозорі айленські лілії світилися, немов їх хтось підсвітив зсередини.

Я побігла.

Не думаючи — просто так, як колись. Тіло було легке, вільне, мов вітер. Кожен крок відбивався на землі, залишаючи за собою сліди. Я бігла між квітів, а вони відхилялися в боки, розкриваючи для мене стежку.

Попереду дзюркотів знайомий струмок.
Чистий, прозорий, з маленькими камінчиками на дні.

Вода текла швидко й весело, ніби поспішала першою розповісти світу, що сьогодні буде гарний день.

Я присіла навпочіпки, занурила руки у воду — вона була холодна й жива. Я відламала шматочок кори з поваленого дерева поруч, зробила з неї маленький човник і пустила по течії.

Човник одразу підхопила вода. Він плив, обертався, зникав за вигином струмка. І я знала: це не спогад минулого. Це майбутнє, яке чекає мене. Свобода, яка вже наближається. Життя, яке повернеться.

Я вдихнула на повні груди — чисте, свіже повітря, де немає диму й пилу. Лише ранковий аромат трав і води.

І коли я зробила крок назад у луг, Сонма з’явилася поруч. Велика, м’яка, світла. Вона потерлася об мене й сказала:

— Ти повернешся сюди, Лав. І дуже скоро.

Туман почав знову закривати простір. Луг віддалявся, мов сторінка, що повільно згортається.

— Запам’ятай це, — тихо додала Сонма.

— Бо це — твоя надія.

І світло мрії почало танути.

Я торкнулася другого світлячка, і він розкрився в моїй долоні, мов маленька зоря.

Світ навколо затремтів — і все вмить змінилося.

Вітер підхопив мене легко, обережно. Я відчула, що мої ноги відриваються від землі, тіло стає невагомим, як пух кульбабки.

І вже за мить я плавно підіймалася вгору — вище, вище, аж доки луг не став золотавою плямою.

Повітря було теплим, чистим, пахло сонцем і квітами, і я зрозуміла: це не сонмине місце. Це — майбутнє. Моє. І нашої Еліми.

Під моїми ногами розкривалася велична панорама.

Луг, який я бачила тільки-но, тягнувся до самої Айлениної стежки світла, але тепер він переходив у поселення — не те старе, дерев’яне, де ми жили колись.