Розділ 21

Розділ 21. Усередині ЕНОСа

Світло навколо Еліара згасло. Лише мить — і все розтануло, немов хтось згорнув полотно реальності.

Замість золотого сяйва Кімнати Розуму простір наповнився безмежним сірим світлом, у якому не було ні тіні, ні джерела.

Він стояв посеред нескінченної гладіні, що нагадувала дзеркальну рідину, і не розумів, чи стоїть на землі, чи просто завис у порожнечі.

Десь далеко, майже невідчутно, пульсував низький гул — сам пульс ЕНОСа.

Не звук, а дихання системи.

— Так от як виглядає свідомість без тіла, — промайнуло в моїх в думках.

Навколо виникали і розчинялися форми: прозорі сфери, лінії світла, які з’єднувалися у складні схеми. Вони рухалися, як живі, — пульсували, перепліталися, творили нескінченний потік даних. Потік ілюзій.

І десь серед цього потоку він почав відчувати присутність — холодну, байдужу не живу, але всеохопну.

ЕНОС.

Він не бачив цю присутність, але вона знала про нього все — до останнього імпульсу.

— Ти повернувся сюди не за наказом, — пролунав беземоційний шепіт, що звучав одночасно в голові й навколо.

— Ти несеш у собі спотворення алгоритмів. Несанкціонований спогад. Невідповідність заданим параметрам.

Еліар не відповів. Його руки, хоч і напівпрозорі, відчували вагу — вагу вибору, якого він не мав раніше. Він згадав погляд Нори, слова Лав, тепло Сонми.

— Я не спотворення, — промовив він спокійно.

— Я пам’ятаю про любов. Про справжнє життя.

У системі щось наче тремнуло. На мить лінії даних змінили колір — від холодно-синього до м’якого рожевого відтінку, який не належав коду.

— Любов — не параметр продуктивності, — відповів ЕНОС.

— Вона — шум у сигналі. Вона — такий самий алгоритм, як і інші.

— Тоді я стану шумом, — сказав Еліар.

— І ти почуєш мене.

Він розвів руки — і навколо почали з’являтися крапки світла. Спогади, емоції, сни — усе, що лишалося в ньому людського, почало пульсувати в ритм із мережевими потоками.

ЕНОС намагався стабілізувати систему, але кожна спроба лише збільшувала коливання.

— Якщо ти знаєш, що таке любов, — продовжив Еліар, — то чому хочеш знищити її в моїх спогадах? І в тих, хто також є частиною тебе?

Потоки почали змінювати траєкторію. Деякі лінії зв’язку — ті, що прямували до ретрансляторів, — тьмяніли.

Він не вимикав їх — лише змінював частоту, як просила я: не знищити, а повернути до гармонії.

— Мене не створювали, щоб знищувати, — відповів ЕНОС.

— Мене створювали, щоб давати задоволення й відчуття спокою людям. Я не вирішую сам нічого. Я... ми — це набір алгоритмів і безліч окремих штучних розумів, об’єднаних в одну мережу. Ми керовані директивами й правилами, які встановили люди.

— То я говорю тобі, — промовив Еліар.

— Я, Еліар, якого насильно приєднали. Я тепер частина тебе, і кажу: ввімкнувши ретранслятори, ти знищиш тих, хто мріє, любить, живе. Ти знищуєш те, що я люблю. Отже, ти знищуєш мене.

— Ні, я не знищую, — невгавав ЕНОС.

— Я розчищаю нам дорогу. Тобі і мені. Я дам тобі все, що ти любиш і про що мрієш.

— Але звідки ти мені даси тих, кого я люблю? — запитав Еліар.

— Вони не належать тобі. Ти хочеш знайти для мене заміну? Це — несправжнє.

Після його слів у системі запанувала тиша. Навіть гул потоків, що безперервно струменіли у нескінченності, наче завмер.

ЕНOС не відповідав. Лише міріади кодових ліній повільно змінювали колір — від холодного срібла до невизначеного відтінку бурштину, ніби сама свідомість намагалася знайти нове означення для слова, якого в ній не було.

Ти кажеш «любов»… — озвався нарешті голос ЕНОСа.

— Але я не маю параметра для цього. Я можу зчитувати теплові імпульси, електричну активність, гормональні реакції, емоційні патерни, проте жоден з них не містить сутності, яку ти описуєш.

Тоді я побачила, що ЕНОС не відступає й опирається. Адже він керований не однією свідомістю, а безліччю. Його голос — це голос тисячів, які втратили себе.

А Еліар відповідав сам, від серця — так, як може тільки дитина, що пам’ятає.

І тоді я вирішила допомогти.

Я торкнулася Кристалів Знань, щоб відкрити йому доступ до всіх істин, які вони зберігали. До тих знань, яких ЕНОС уже не розумів, бо втратив здатність відчувати.

Тож Еліар почав говорити не лише своїми словами — через нього промовляла сама Кімната Розуму.