Розділ 20

Розділ 20. Випробування хвиль

Ми з Теїром поверталися неспішно.

Коридори здавалися довшими, ніж раніше — можливо тому, що тиша в мені тепер була інакша. У ній жевріла не лише ясність, а й доля відповідальності.

Мама й тато чекали в житловому відсіку. Їхні обличчя були втомлені, але коли я переступила поріг, мама одразу підвелася.

— Доню, — промовила вона, — ми хвилювалися.

Я підійшла й торкнулася її руки.

— Все добре, мамо. Я… бачила те, чого, мабуть, не мав бачити жоден із нас.

Теїр опустив свій погляд й присів за стіл, і його голос злегка затремтів:

— Ми знайшли спосіб впливати на ЕНОС. Не повністю — але Кімната Розуму реагує лише на Лав. Лав здатна торкнутися самої структури ядра ЕНОСа з Кімнати.

Тато спохмурнів.

— Ти хочеш сказати Теїре… вона може навіть вимкнути його?

— Так, — відповів Теїр повільно. — Але це приведе до катастрофи. Тисячі, можливо мільйони людей, що під’єднані до мережі, загинуть миттєво. Їхні свідомості зникнуть, як іскри в темряві.

Мама прикрила рота долонею, а я стояла мовчки, тримаючи Сонму на руках.

— Тобто його не можна просто вимкнути, — сказала я тихо. — Його треба якось змінити.

Теїр кивнув.

— І для цього нам потрібен хтось усередині системи. Той, хто ще пам’ятає себе. Хто має хоч клаптик людського світла.

— Еліар… — прошепотіла я.

І в ту ж мить у повітрі пролунав різкий сигнал.

Татів гаджет засвітився червоним. Він схопив його, провівши пальцем по екрану, і обличчя його зблідло.

— Це з Розвідки Спротиву, — сказав тато. — Вони повідомляють, що ЕНОС запускає випробування нових ретрансляторів. Через кілька годин буде удар потужними хвилями з усієї мережі.

Тоді тато підвівся, його очі спалахнули тривогою.

— Якщо вони зачеплять підземні канали, наші сховища перестануть бути невидимими й безпечними.

— Нам потрібно діяти негайно, — сказав на це Теїр. — Якщо хвиля дійде сюди, ми втратимо не тільки зв’язок, а й захист.

Мама подивилася на мене — її голос був тихий, але рішучий.

— Лав, якщо можливо щось зробити через Кімнату Розуму…

Я кивнула.

— Можна. Я зможу. Але мені потрібна Нора. Вона відчуває Еліара сильніше, ніж будь-хто. Через неї ми, можливо, зможемо вийти на його свідомість.

— Тоді не гаймо часу, — промовив Теїр. — Ми підготуємося. І ти поведеш її туди.

Я міцніше пригорнула Сонму, яка наче відчувала напругу й дивилася просто в мої очі.

— Ми встигнемо, — прошепотіла я. — Ми повинні.

Тоді я миттю побігла за Норою, навіть не встигнувши пояснити всього. Я знала лише одне — часу майже не залишилось.

Нора сиділа у відсіку для відпочинку, схилившись над старим альбомом з фотографіями. Коли побачила мене, підвела очі, і в них відбилося щось схоже на тривогу.

— Лав? Що сталося?

— Ходімо, — сказала я швидко. — Прогуляємось трохи сховищем. Є місце, яке я хочу тобі показати.

Вона кивнула, не ставлячи зайвих питань. Може, тому, що в моєму голосі не було дитячої гри — лише серйозність.

Ми йшли мовчки довгими коридорами. Лише Сонма, що була на моїх руках, тихенько муркотіла, поглядаючи на нас. Повітря було наповнене металевим запахом і тією важкою, електризованою тишею, яка з’являється перед грозою.

І вже за кількадесят хвилин ми стояли всі разом біля входу до Кімнати Розуму: мама, тато, Теїр, Нора — і я, зі Сонмою на руках.

Руни на фресці світилися сильніше, ніж будь-коли. Їхнє сяйво було настільки яскравим, що відбивалося на наших обличчях. Здавалося, сама Кімната відчуває, що час наближається, і готується відповісти.

— Вона, здається, реагує на енергетичні збурення, — сказав Теїр, звіряючись із приладом. — Хвиля від ЕНОСа вже йде… Ми маємо не більше години.

Мама схилилася до мене, її долоня торкнулася мого плеча.

— Ти певна, що Нора готова?

Я глянула на подругу. Її руки трохи тремтіли, але погляд був спокійний і глибокий.

— Так, мамо. Вона повинна бути поруч. Вона — наш зв’язок з Еліаром.

Тато важко видихнув, а Теїр наблизився до фрески.

— Кімната відчуває двох, — промовив він. — Але вхід, можливо, пропустить Нору лише разом із Лав. Якщо Нора зможе пройти всередину — ми на правильному шляху.

— Тоді почнемо, — сказала я.

Світло навколо фрески спалахнуло, і руни заграли кольорами, схожими на північне сяйво. Сонма, відчувши це, підняла голову й видала коротке «мрр», ніби схвалила.

Я зробила крок уперед — і плитка під ногами м’яко вібрувала, відповідаючи. Нора також ступила поруч зі мною — і в ту ж мить частина рун на внутрішньому боці спалахнула м’яким рожевим світлом, що з’єдналося із золотим сяйвом Кімнати. Плита почала повільно затуляти прохід, яким ми ввійшли.