Розділ 18

Розділ 18. Кімната Розуму

Я повернулася до нашої кімнати, повна вражень і думок. Мені страшенно кортіло дізнатися більше — що то за Кімната Розуму, яку колись збудували древні Нарані. Та щойно я переступила поріг, мама стурбовано поглянула на мене.

— Лав, доню, де ти знову цілий день пропадала? — її голос тремтів від хвилювання.

— Тато від самого ранку працює у віддалених відсіках сховища, тебе теж не видно, а я тут сама з кошенятком зосталася.

Я підійшла ближче й міцно пригорнулася до неї.

— Мамо, — тихо сказала я, — її звуть Сонма. Вона хранителька снів. Наше кошенятко — не просте, мамо, вона допомагає мені бачити добро навіть тоді, коли навколо темрява.

Мама всміхнулася крізь втому.

— Пробач мені, що я без дозволу пішла, — продовжила я.

— Я була у дядька Теїра, в його лабораторії. Там... дуже цікаво.

Я зробила коротку паузу, вдихнула й промовила з хвилюванням:

— Пам’ятаєш, я тобі розповідала про ті старі фрески з єдинорогом і двома кулями, що з’єднані променем? Так ось… ми з Теїром знайшли за ними древню кімнату.

Мама завмерла, і я продовжила майже пошепки:

— Дядько Теїр каже, що ця кімната може допомогти нам звільнитися від ЕНОСа.

— О, було б дуже добре, доню, якомога швидше визволитися від гегемонії ЕНОСа, — зітхнула мама.

— Я геть скучила… — додала вона з легкою усмішкою, — за нашим будиночком, за вечірнім сонечком, за свіжим повітрям.

— Я також, мамо, — відповіла я, торкаючись її руки.

— Дуже скучила за лугом, за промінням Айлени.

Потім, трохи замислившись, додала:

— Дядько Теїр сказав, що завтра вранці ми неодмінно дізнаємося, що криється в тій Кімнаті Розуму.

Мама раптом пригорнула мене до себе — міцно, щиро, як тоді, коли ще не було всіх цих страхів і сховищ. Вона нахилилася й прошепотіла мені просто у вухо:

— Так, квіточко моя… усе це обов’язково скінчиться. Я знаю, ти хочеш допомогти врятувати Еліму. Але, доню, бережи себе.

Я кивнула, і ми ще довго сиділи поруч у тихому світлі лампи, слухаючи, як Сонма муркоче на нашій ковдрі. Десь у глибині сховища бринів слабкий гул машин — нагадування про те, що назовні ще панує ЕНОС. Але всередині мене вже жевріла тиха впевненість: завтра світ може змінитися.

Наступного ранку мене розбудив стукіт у двері. Я ще лежала, загорнувшись у теплу ковдру, а біля мене, калачиком, спала Сонма. Її дихання було рівне, муркотіння — майже нечутне, як шелест лугу.

У дверях стояв дядько Теїр. Його обличчя було серйозним, але в очах блищала іскра нетерплячої цікавості.

— Доброго ранку, Мірене, доброго ранку, Елін, — сказав він, звертаючись до моїх батьків.

— Пробачте, що так рано, але маю новини.

У кімнаті пахло свіжомеленими зернами теріону, мама саме розливала гарячий напій у чашки. Теїр прийняв одну з них, вдячно кивнув і, відпивши ковток, одразу подивився на мене.

— Вона вже прокинулася? — запитав він.

— Щойно, — усміхнулася мама.

Я підвелася, потираючи очі.

— Я тут, дядьку Теїре.

— Гаразд, — сказав він, ставлячи чашку на стіл.

— Лав, я прийшов саме за тобою. З Кімнатою сталося дещо дивне. Вона знову засвітилася — сама по собі, але лише на мить. І щойно згасла, коли я відійшов. Мені здається, що тільки в твоїй присутності вона оживає повністю.

— У моїй? — перепитала я здивовано.

Він кивнув, і навіть мій тато відклав напій, уважно глянувши на нас.

— Так, — відповів Теїр, — ніби вона впізнає тебе, Лав. Я не можу цього пояснити технічно. Але схоже, древні Нарані створювали її не просто як сховище знань, а як щось… що реагує на живу енергію. На чисте світло свідомості.

Мама мовчала, стискаючи чашку в руках, а я дивилася на Теїра і відчувала, як у грудях починає тремтіти дивне тепло — як тоді, коли я торкалася панелі вперше.

Перед тим, як ми з дядьком Теїром вийшли з кімнати, тато — заговорив. Його голос був тихим, але в ньому чулося щось тяжке, наче він тримав у собі ці слова вже кілька днів.

— Теїре, — сказав він, — є новини з поверхні. Наші розвідники повернулися з коротких вилазок. Судячи з їхніх даних… ЕНОС повністю зачистив усі поселення вільних.

У кімнаті стало тихо. Навіть Сонма, що саме вилизувала лапку, завмерла.

— Повністю? — перепитав Теїр, і його очі спалахнули тривогою.

— Так, — відповів тато.

— Кажуть, що багатьох затримано, але не всіх під’єднали. Були й такі, хто загинув зі зброєю в руках. Вони боролися до останнього.

Він зробив коротку паузу, стискаючи кулак.

— Це були гідні люди. Їхні імена не зникнуть, навіть якщо сам ЕНОС намагатиметься стерти кожен спогад про них.

Мама опустила очі, притиснувши руки до грудей. Я бачила, як у її погляді промайнув страх і щось більше — смуток за тих, кого вона, можливо, знала.