Розділ 17

Розділ 17. День під землею

Я прокинулася від лагідного голосу мами, який, здавалося, плив з самого краю сну, обережно розчиняючи темряву.

— Доню… прокидайся. Уже час, — шепотіла вона, торкаючись моєї щоки.

— Тут, під землею, ми не бачимо світла Айлени, але є розпорядок. І він — закон.

Я розплющила очі. На стелі ледь жевріло м’яке світло лампи під плафоном, і воно скидалося на маленьке штучне сонце — тепле, але не живе. Пахло свіжою талмаарою з коренями лінари та гарячим напоєм з ягід арелі.

— Мамо… мені снилося, що я літала і мандрувала, — промовила я, ще напівсонна.

Мама усміхнулася й погладила мене по голівці.

— От і добре, квіточко моя. Якщо літаєш у снах — значить, ще не втратила мрії. А тепер — вмивайся, бо дядько Теїр сказав, що сьогодні треба допомогти розкласти запаси, й ще будуть заняття для дітей.

Я потягнулася, намагаючись стримати позіхання, і відчула, як на ковдрі ворухнулося щось тепле. Сонма — моє кошеня, яке я потайки узяла з собою до укриття, ліниво розплющила очі, потягнулася, муркнула й втупилася в мене своїм ясним, ніби розумним поглядом.

— Бачиш, Сонмо, — прошепотіла я, — навіть без Айлени день усе одно приходить…

Після сніданку ми з мамою вирушили допомагати. У коридорах було тихо, лише чути, як десь у глибині працюють вентилятори — їхній рівний шум нагадував далеке дихання самої Еліми.

Коли ми проходили повз велику залу, я побачила, що там зібралися люди. Посередині стояв тато. Він тримав у руках невеличку папку з проєкцією карти і говорив спокійно, але його голос лунав твердо й дзвінко.

Я зупинилася біля дверей і прислухалася.

— За отриманими даними, ЕНОС вирішив не знищувати нас, — говорив тато.

— Вони обрали інше: заблокувати доступ виходу назовні, перекрити повітряні канали та енергопостачання. Зробити нас живими тінями під землею. Їм не потрібно воювати, якщо можна просто змусити нас не існувати.

У залі пролунали приглушені вигуки й зойки, хтось злякано схопив дитину на руки. А хтось з відчаю голосно зітхнув.

— Тому, — продовжив тато, — ми маємо готуватися до тривалого перебування тут. Сховище автономне, але його ресурси не безмежні. Тому, кожен отримає своє завдання — підтримувати системи, доглядати дітей, розподіляти запаси. Ми не здамося. Бо ми — хочемо жити.

Я завмерла, стискаючи мамину руку. Відчувала, як її долоня тремтить.

— Ходімо, доню, — тихо сказала вона.

— Тобі не варто слухати це.

Вона лагідно потягла мене до відсіку, де працював дядько Теїр. Його лабораторія світилася блідо-зеленим сяйвом екранів і проєкторів. Тут, під землею, це було схоже на якусь магію — стару, добру магію, що допомагає вижити.

Ми розкладали з мамою різні запаси по полицях, питну воду в ємностях, і ще багато чого.

Тоді я тихенько підійшла до Теїра, який схилився над панеллю. На його столі світилося кілька екранів із рухомими лініями — вони нагадували мені переплетені ріки, тільки не з води, а з сяйва.

— Дядьку Теїре, — несміливо сказала я, — я щойно чула, як тато говорив, що ЕНОС хоче нас… заблокувати. Це правда?

Він повільно підвів голову й поглянув на мене поверх окулярів. У його погляді було щось водночас добре й втомлене, як у того, хто давно не спав.

— Так, маленька Лав, — відповів він.

— Вони не можуть дістатися нас безпосередньо, тому спробують задушити поступово. Вони думають, що страх і темрява зроблять свою справу. Але вони не знають, що страх — це лише ще одна форма сили, яка шукає вихід.

Я не все зрозуміла, але кивнула.

— А ви можете їм завадити? — спитала я.

— Може, у вас є щось, як у тата, його прилад?

Він усміхнувся краєчком вуст і торкнувся пальцем екрана. На ньому спалахнула схема укриття — з безліччю вузлів, ліній і знаків, які нагадували зоряну карту.

— Ми намагаємося. Це сховище не просте. Його побудували ще до ЕНОСа, коли люди вірили у власний розум, а не в машини. Тут є старі системи, які вони не можуть відстежити. Ми з твоїм татом шукаємо спосіб вивести енергію назовні — не просто втекти, а послати сигнал, який зможе допомогти.

— Сигнал? — перепитала я.

— Так. Можливо, хтось його почує. Може, навіть не на цій планеті, — він подивився кудись угору, ніби крізь товщу каменю.

— Може, почують там, де ще здатні розрізняти справжнє від несправжнього.

Я не знала, що сказати. Але мені здалося, що дядько Теїр говорив не лише до мене.

— Дядьку Теїре… — я трохи наблизилася, стискаючи долонями рукави своєї сорочки.

— Мені сьогодні снилося щось страшне. Наче мене під’єднали… як тих дітей, що забрали з поселення. Я лежала у капсулі, а довкола були машини й світло, від якого боліли очі. І голос… холодний, металевий, він казав, що забере мої сни…