Розділ 16

Розділ 16. Ніч в укритті

Коли я повернулася до нашої кімнати, тато вже сидів біля старого обігрівача, що тихо гудів, а мама складала речі й ковдри. У кімнаті пахло теплою тканиною, металом і трохи димом від каганця, який стояв погашений у кутку. Світило тьмяне світло лампочки під матовим плафоном. Його сяйво відбивалося від металевих стін, утворюючи на них м’які тіні. Мама підвела очі від складеної ковдри:

— Де ж ти блукала, Лав? Ми вже почали хвилюватися, — спитала вона, трохи стурбовано, але без докору.

— Я просто… хотіла подивитися, що тут є, — відповіла я, опустивши очі.

— Там, неподалік, є великий коридор і стара фреска. І дядько Теїр… він мене знайшов. Дуже добрий. І подарував мені цього ліхтарика, — я показала його, ніби маленький скарб, що ледь сяяв теплим жовтим світлом. Мама хотіла було щось сказати, але тільки глянула й всміхнулася.

На ліжку, біля моєї подушки, вже вмостилося наше кошеня — сіреньке, з білими лапками. Воно тихенько муркотіло, і наче саме повітря укриття стало трохи спокійнішим. Я сіла поруч, погладила його й відчула, що навіть тут, глибоко під землею може бути домашнє тепло.

Мама усміхнулася й зітхнула:

— Добре, що ти не пішла далеко. Тут, напевно, є також небезпечні місця.

Тато підвів погляд. Його обличчя було суворе, але очі — теплі.

— Теїр — надійна людина, — сказав він.

— І якщо ти вже з ним познайомилася, то, певно, доля не випадково звела вас.

Я кивнула, притискаючи ліхтарика до грудей. Усередині ще жевріла мить, коли світло падало на фреску з двома кулями, з’єднаними срібним променем.

Мама загасила світло, і в темряві залишилося тільки м’яке, тьмяне сяйво від обігрівача. Я вляглася поруч із нею, вкрившись теплою ковдрою, а поруч уже спокійно спало кошенятко.

Але я довго не могла заснути. Мені здавалося, що крізь товсті стіни сховища чути тихе гудіння  на поверхні машин ЕНОСу, що все ще шукають нас.

Я знову увімкнула ліхтарика, посвітила на стелю, потім подивилася на нього: маленький промінь світився так само, як той на фресці. І я подумала: а що, коли цей промінь — не просто світло, а якийсь знак?

Тоді мама, побачивши, що я не сплю, озвалася лагідно:

— Не можеш заснути, доню? Спробуй уявити щось приємне.

— Мамо… приємним для мене є ходити босоніж по траві, поміж духмяних квітів. І щоб поруч — світло Айлени й небо. Чи довго нам доведеться бути тут, під землею?..

Мама на мить замовкла, дивлячись у стелю, ніби рахувала миті часу.

— Поки не мине небезпека, — тихо озвався тато крізь сон.

— Ти обов’язково повернешся на луг, квіточко моя, — сказала мама, усміхаючись крізь тривогу.

— Але тепер спробуй заснути. Бо навіть мрії потребують відпочинку.

Я пригорнулася до кошеняти, що розляглося мені під рукою й тихо муркотіло. Його тепло нагадувало про дім. І невдовзі тиша укриття стала схожа на нічне море — глибоке, спокійне, з ледь чутним шумом далеких хвиль...

Коли я заснула, мені здалося, що я знову на своєму лузі. Повітря було чисте, трава виблискувала краплями роси, а над головою сяяло лагідне світло Айлени.

Я зробила кілька кроків босоніж — трава лоскотала підошви, і все виглядало таким, як завжди… але чомусь надто правильним. Надто бездоганним. Квіти не хиталися від вітру, пташки завмирали у польоті, а кожен подих здавався заданим наперед.

І тоді я почула голос. Спершу тихий, немов шепіт крізь шелест листя.

— Лав… Лааав…

Я насторожилася. Голос був знайомий і водночас чужий. Може, це мій друг — єдиноріг? Та ні… його голос звучить у серці, м’яко, як промінь світла. А цей — ніби йшов ззовні, але відбивався всередині.

— Лав… прийди…

Я обернулася — і побачила його. Єдиноріг стояв посеред лугу, такий самий, як завжди — величний, світлий. Але в його очах не було глибини. Вони були, мов скляні — блискучі, але порожні. Я зробила крок уперед, а він раптом застиг. Його грива не ворухнулася, навіть коли повіяв вітер.

І тоді я зрозуміла: це не він. Це лише зображення. Ілюзія. Симуляція.

Повітря довкола змінилося — стало густим, дзижчало, як усередині великої металевої труби. Квіти навколо почали тьмяніти, перетворюючись на цифрові плями. Луг розчинявся, наче хтось вимикав його частинами.

А голос набирав сили.

— Ти… особлива… — промовив він, уже не приховуючи металевого тембру.

— Ми бачили твої сни, Лав. Ми відчули твоє єство. І тепер воно належить нам…

Я закричала, але звуку не було. Мої слова перетворилися на білі пікселі, що розсипалися в повітрі. Я зрозуміла — це не луг. Це пастка.

І той, хто мене кличе — це не друг. Це ЕНОС.

В ту мить мої ноги стали ватяними. Я намагалася бігти, але тіло не слухалося — ніби земля під ногами перетворилася на густу рідину.

Світ навколо перекосився, спотворився, і раптом мене наче потягло вниз. Я падала. Довго, без звуку.