Розділ 15

Розділ 15. Укриття

Час у сховищі ніби зупинився. Тато разом з іншими чоловіками продовжував стежити за обстановкою через монітори й прилади, що показували, як за межами укриття ще триває небезпека. Час від часу крізь товсті стіни долинав глухий звук — наче хтось там, зовні, тупотів важкими ногами по землі.

Всередині, втім, панував відносний спокій. Виявилося, що сховище досить просторе, і кожна родина мала окрему невелику кімнату. Коли ми остаточно розосередилися, я захотіла трохи помандрувати — роздивитися це місце. Нора була дуже стомлена й уже спала, тому в мандри я вирушила сама.

Коридор був вузький і трохи вологий, освітлений м’яким світлом лінійних кристалів, що тьмяно світилися під стелею. Повітря пахло старим металом і теплом людського дихання. Звідусіль долинали приглушені голоси — хтось розмовляв, хтось молився, десь дитина плакала уві сні.

Стіни вкривали стародавні візерунки — елімійські руни, вирізьблені ще тоді, коли ніхто не знав імені ЕНОС. Деякі з них світилися слабким голубим сяйвом, ніби в них ще жила пам’ять предків.

Я зупинилася біля великої зали. Там стояли старі екрани та панелі керування. На одному з них миготіло зелене світло, схоже на серцебиття. Поруч сидів сивий чоловік у темному одязі. Він щось записував у невеликий блокнот і час від часу зітхав.

Коли він помітив мене, його очі здавалися добрими й глибокими, як ясна ніч .

— Ти, мабуть, донька Мірена, — промовив він спокійно.

— Добре, що ви всі встигли сховатися.

Я кивнула.

— А ви хто, пане?

— Мене звуть Теїр, — відповів він.

— Колись я був серед тих, хто проєктував ці укриття в стародавніх печерах. Але тепер… — його погляд ковзнув до монітора, де спалахували червоні символи, — тепер ми лише намагаємося встигнути врятуватися перед тим, як ЕНОС знайде нас усіх.

Його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася сила і розпач водночас. Я слухала, не наважуючись перебити.

— А як давно ви тут, пане Теїре? — запитала я тихо, щоб не порушити тишу, що панувала у сховищі.

— Відтоді, як почалися перші облави, — відповів він.

— Це місце будували ще задовго до того, як ЕНОС отримав свій перший контрольний вузол. Тоді ми навіть не передбачали, що колись може настати час, коли треба буде сховати не лише тіла, а й душі.

Він провів рукою по металевій панелі, і під нею м’яко спалахнули контури — мережа тонких ліній, схожих на коріння дерева.

— Ось це, — пояснив він, — давній осередок живлення. Ми називали його Серцем Пам'яті. Це природне джерело енергії, яке ЕНОС не може відстежити, бо воно не створене машинами. Воно пульсує так само, як серце живої істоти. Завдяки йому ми досі маємо світло й тепло.

Я здивовано торкнулася краю панелі — вона була трохи тепла.

— То виходить, це живе? — спитала я.

— У певному сенсі, так, — усміхнувся Теїр.

— Еліма пам’ятає своїх дітей. І коли ми навчилися слухати її, вона почала нам допомагати.

Я дивилася на дивне світіння й відчувала, як у грудях стає спокійніше.

— А що буде, якщо ЕНОС знайде нас?

Теїр зітхнув.

— Ми готуємося до цього. Але, бачиш, не завжди перемога — це битва. Інколи — це просто вміння залишатися людьми, навіть коли світ навколо забуває, що це означає.

Він замовк на мить, наче прислухаючись до далеких звуків зверху. Потім додав:

— Мірен робить велику справу. Він один із небагатьох, хто знає, як розірвати ланцюги ЕНОСа. Бережи його, дитино. Бережи батьків. І бережи те, що в тобі. Те, чого не можна під’єднати.

Я кивнула, не до кінця розуміючи, але відчуваючи, що його слова — правда.

Я далі пішла вузьким коридором, освітленим лише кількома ліхтарями, що тьмяно світили вздовж стін. Повітря було прохолодним, але чистим — із запахом каменю й давнини.

Мені здавалося, що ці стіни пам’ятають тисячі історій, і якщо притулити вухо — можна почути шепіт тих, хто ховався тут раніше.

Коридор вів униз, а потім раптово розширився у невелике приміщення. Його стіни були вкриті символами — тонкими вигравіруваними лініями, що спліталися у дивні візерунки. Вони злегка тьмяно сяяли, наче хтось щойно торкнувся їх теплою рукою.

Я підступила ближче — і в центрі побачила стару арку з каменю. Вона була прикрашена кругами, хвилями, знаками, які я вже десь бачила...

І тоді зрозуміла — це ті самі написи, руни, які світилися у моїх снах, коли єдиноріг показував мені світи.

Я тремтячою рукою торкнулася однієї з них — і раптом арка засвітилася яскравіше. Світло переливалося синіми й золотими барвами, а посередині каменю проявилося зображення — величний єдиноріг, той самий, мій друг. Він стояв у променях сонця, і його грива сяяла розтріпана вітром.