Розділ 14

Розділ 14. Гнів ЕНОСа

Я вела Нору лугом, і вечір здавався надто тихим — аж тривожно тихим.

Повітря було густе, насичене запахом мокрих трав, і здавалося, що навіть комахи завмерли, дослухаючись до наших кроків.

Ми йшли мовчки, бо кожне слово могло розбудити страх, який ще дихав нам у потилиці.

Коли з-за пагорба з’явилося тепле, жовте, світло — Нора раптом заплакала. То було світло з її дому.

Вона побігла вперед, а я стояла трохи осторонь і спостерігала, як її мати вибігла назустріч, обійняла доньку, притисла до грудей.

Нора, як ми і домовлялися, сказала, що їй вдалося втекти, а брат залишився там.

Я бачила, як мати Нори впала на коліна й дякувала небу за порятунок доньки.

І я відчула, як щось тепле, майже болісне, торкнулося мого серця.

Повертаючись додому, я озиралася. Луг був порожній, але мені весь час здавалося, що за мною спостерігають, наче очима з самого повітря.

Коли я нарешті відчинила двері хатини, тато вже повернувся.

Він підвів голову, глянув на мене уважно — і в його погляді, крізь спокій, промайнуло щось тривожне.

— Лав… — сказав він тихо, але з тією суворістю, від якої всередині щось завжди стискається.

— Де ти була? Надворі зараз небезпечно.

Я зніяковіла, опустила очі й ковтнула. Не знала, що сказати.

Та мама лагідно торкнулася мого плеча й мовила:

— Іди, доню, умийся. Вечеря гаряча, не охолола ще.

Я миттю вмилася і сіла до столу. На столі парувала страва, і запах трав, якими мама завжди приправляла їжу, трохи заспокоїв мене.

Тато сидів навпроти, мовчав кілька хвилин, а потім заговорив знову — голосом тихим, але серйозним:

— Доню… не ходи далеко від поселення, — він поглянув мені просто в очі.

— Бо тепер, здається, починається щось страшне. Ми отримали дані, що ЕНОС готує масштабні облави на поселення вільних. Наші побратими з руху спротиву передали також звістку, що вчора на головних каналах ЕНОСа стався серйозний збій. Упала ціла ланка системи, і кілька сотень кандидатів на під’єднання — зникли з модулів підготовки. Хтось каже, що то була атака. Дуже розумна, добре продумана. Може, навіть іззовні — від дружніх спільнот. Але достеменно ніхто не знає.

Він замовк, потім стиха додав:

— Подейкують, що в момент збою навіть сам центральний модуль ЕНОСа — той, що керує симуляціями та енергетикою, — на кілька хвилин втратив зв’язок із периферійними вузлами. Усе місто з’єднаних занурилося у нетривалий хаос. Деякі системи почали поводитися непередбачувано: дрони без наказу вимикалися, монітори гасли, сигнали зникали. Паніка серед верхівки з'єднаних була така, що навіть мисливців тимчасово відкликали з околиць. Вільним це дало змогу врятувати кількох людей. Але… — він затримав подих, — тепер ЕНОС шукає винних. І ми знаємо, як вони мстяться.

Я сиділа мовчки, слухаючи, як мама стиха перекладає ложки в миску, ніби намагаючись відволікти від теми. Але тато не зупинився.

— Цього разу вони вже не будуть діяти обережно. Після кожного збою вони знищують цілі райони — просто стирають їх з мапи. Система вважає, що будь-яка непередбачуваність — загроза. А ми з тобою, доню, — він глянув на мене — і є така непередбачуваність. Тому, будь ласка, не ходи далеко. Обіцяєш?

Я кивнула, не підводячи очей. Усе всередині стислося від того, що я знала більше, ніж могла сказати.

Я не могла розповісти, що саме я була причиною того «збою». Що це не чужа кібер атака, не вигаданий хакерський рух, а я — маленька дівчинка, що лише хотіла врятувати двох дітей.

Я ковтала гарячу страву, майже не відчуваючи смаку, і тихо подумала:
Невже я зробила щось погане, рятуючи?

Невже, щоб когось урятувати, треба когось іншого підвести під загрозу?

Тато дивився на мене уважно.

— Обіцяй, доню, — сказав він.

— Якщо щось побачиш або почуєш — біжи одразу додому.

Я кивнула.

І лиш коли мама поглалила мене по голові, я вперше відчула, як сильно мені хочеться знову просто бути дитиною…

Коли ми вже повечеряли, і я допомогла мамі прибрати посуд, раптом у двері долинув різкий, настирливий стукіт.

Моє серце підскочило — я завмерла, глянувши на тата.

Він теж насторожився, повільно підвівся з-за столу, а мама зблідла, притиснувши долоню до грудей.

Тато мовчки дав нам знак — бути тихо. Потім витяг з-під сорочки металевий прилад — той самий маячок, що мав сповістити про небезпеку.

Маленьке світло на ньому миготіло рівно, чергуючи червоний і зелений відблиск.

— Ніби спокійно, — прошепотів він, хоч у голосі все одно тремтіла напруга.

Стук повторився — настирливіший, майже відчайдушний.

Тато глибоко видихнув, ще раз глянув на нас і обережно відчинив двері.

На порозі стояла мама Нори.

Обличчя її було заплакане, але очі світилися радістю. Поруч стояла Нора — трохи бліда, виснажена, але жива.