Розділ 13

Розділ 13. Поклик світів

Я не можу чітко пригадати, як саме це сталося. Напевно, того ж вечора, коли я дивилася на зоряне небо й думала про слова мого друга, які він щойно мені сказав. А може — уранці, коли Айлена ще не з’явилася з-за пагорбів, і над лугом висів прозорий туман, схожий на дихання самого Всесвіту.

Мені наче снилося, що я стою посеред безкрайнього простору, де сходяться всі світи. Навколо мене плавали світлі кулі — ті самі, що я бачила раніше, але тепер вони наблизилися ближче. Кожна з них тремтіла, наче жива, і я чула їхні голоси.

Одні шепотіли, як вітер у траві, інші співали, як океан, ще інші гули низько, ніби дихали в унісон із моїм серцем.

І тоді я зрозуміла — вони мене кличуть. Не словами, а відчуттям, як коли мама колись на відстані кликала мене додому, і я знала це без жодного звуку.

— Це і є поклик світів, — почувся тихий голос єдинорога десь із глибини простору.

— Ти почула його, бо твоє серце відкрилося.

Я відчула, як навколо мене почало кружляти світло, м’яке, але сильне, і мені стало гаряче в грудях. Тіло наче розчинилося у сяйві, і я побачила себе збоку — уже не маленькою дівчинкою, а старшою, вищою, з довгим волоссям, у блакитній сукні, що світилася, мов небо у світлі Айлени.

— Що зі мною відбувається?.. — прошепотіла я, хоча знала, що голос мій звучить тепер інакше.

— Ти не стала дорослою, Лав, — відповів єдиноріг, — ти просто бачиш себе собою. Тією, ким є від початку, але трохи сміливішою, трохи сильнішою.

Я стояла на межі світів і відчувала, що кожен із них — живий. Від світів творіння долітав запах весняних квітів. Від світів інстинкту — гарячий подих сили й розжареного заліза. Від світів пітьми — холод, але вже не такий страшний, бо я бачила в ньому біль, а не тільки зло.

— То це вони допоможуть мені? — спитала я.

— Так, — сказав єдиноріг.

— Але не як воїни. Вони стануть частинкою тебе. Частинкою твоєї сили. Бо тільки через тебе, через твою любов, вони можуть діяти разом.

І тоді всі світи навколо мене спалахнули одночасно, і я відчула, як крізь мене проходить їхня сила — наче пісня, що лине крізь усі часи.

Світло було теплим, чистим, але не безмежно спокійним — у ньому була воля. Та сама воля, що змушує зерно пробитися крізь землю до сонця.

— Почалося, — прошепотів єдиноріг.

— Пам’ятай, Лав: ти не зміниш світ наказом. Ти спробуєш розбудити його.

Тоді я піднялася в повітря, і під ногами зникла земля. Світ повільно розкрився, немов розгорнута книга, де кожна сторінка — нова історія. Я побачила Еліму зверху. І те, що колись називала домом, тепер здавалося планетою, що стогнала в гарячці.

На півдні сяяли міста з’єднаних — велетенські конструкції з металу й скла, вкриті неоновими стрічками, наче венами, які пульсували, немов живі. Височенні башти пробивали хмари, а між ними кружляли дрони, схожі на дзижчачих комах. Від міст ішло світло — яскраве, але мертве, бо в ньому не було жодної тіні від дерева, жодного запаху дощу чи землі.

Я бачила під’єднаних — сотні, тисячі людей, занурених у капсули. Їхні тіла спали, а обличчя світилися блідим сяйвом екранів. Вони жили у своїх симуляціях — без старості, без болю, без суму. В мареві ілюзорних задоволень і пристрастей.

Віртуальні океани плескалися у їхніх снах, віртуальні міста блищали вічним днем. Вони усміхалися, навіть коли навколо реальний світ вмирав.

Я наблизилася — і побачила, як по вулицях міст ходять тіла без душ. Люди з чіпами в потилиці й на скронях повільно пересувалися, виконуючи накази алгоритмів. Кожен рух був точний, механічний, безсумнівний. Діти не гралися — вони стояли перед голограмами, вивчаючи уроки про "досконалість". Жінки не співали дітям колискових, а вимірювали тональність голосів за шкалою гармонійності, щоб грати у несправжньому світі.

Далі, за межами міст, розтягнулися пустелі. Колишні ліси лежали чорними плямами попелу. Там, де колись дзвеніли струмки, тепер текли отруйні рідини, зеленкуваті, з бульбашками. Мертва риба плавала на поверхні, а небо над цими місцями було кольору іржі.

Я побачила величезні котловани, що зіяли багряними виразками. Там, у глибині, машини видобували руди для нових чипів, цінні метали, для будівництва станцій і мереж під’єднання. Цілі гори розчинялися у пилюці, а над ними стояв смог — густий, важкий, смердючий.

І десь у центрі найбільшого міста височіла споруда, схожа на храм. На її фасаді сяяли великі символи: Σⴿⴰʃ — ЕНОС.

Я знала, що там, під товщею скла, б’ється безжальне, холодне, штучне серце системи.

І я відчула його металевий подих — ритмічний, як гул великого механізму, що живе за власними законами. І мені здалося, що цей гул уже замінив Елімі серце.

А десь далеко на заході, серед гір, я побачила тьмяне світло — там жили вільні. Такі, як ми. Їхні поселення виглядали маленькими, крихітними плямками, немов квіти на вицвілій картині. Але вони мерехтіли справжнім, теплим, непокірним, живим вогнем.