Розділ 12

Розділ 12. Прояснення

Увечері небо прояснилося.

Я вийшла на луг, і повітря було свіже, аж солодке. Все пахло вологою — землею, травами, квітами, що схилили свої важкі від дощу голівки. Айлена вже також хилилася до заходу, її проміння просіювалося крізь тонкий серпанок, що здіймався над землею.

Усе довкола виглядало наче кришталеве — кожна билинка, кожна травинка, блищала дрібними краплями, немов мала власну зорю.

Я ступала по м’якій траві, і мені здавалося, що луг дихає — тихо, спокійно, як щось живе. Трави торкалися моїх щиколоток, і я мимоволі усміхнулася: після всіх тривог і страхів, що я чула останнім часом це було як дотик свіжого дива.

— Ти теж радієш, правда? — прошепотіла я, звертаючись до вітру, який грався моїм волоссям.

І тоді десь попереду у променях Айлени, наче з самої парості туману, з’явилася знайома біла постать.

Мій єдиноріг стояв посеред лугу, мов зіткана з ранкової вологи істота, і його грива мерехтіла вогниками росянистих відблисків.

Я завмерла на місці. Здавалося, він чекав саме мене — як завжди.

Айлена торкалася його гриви останнім промінням, і кожна крапля на траві світилася довкола нього, наче крихітні зорі.

— Ти знову прийшов, — сказала я тихо, щоб не сполохати тишу.

— Я ніколи не йду, — відповів він голосом, що лунав не зовні, а всередині мене.

— Просто ти не завжди дивишся в той бік, де я є.

Я підійшла ближче й торкнулася його шиї. Вона була тепла, і від того тепла стало спокійно — так, наче я повернулася додому після довгої подорожі.

— Я думала про все, що бачила, — промовила я.

— Про світи, де живуть світлі істоти, про ті, де панує темрява. Але не розумію, навіщо ти показав їх мені. Я ж просто дитина. Що я можу зробити для всього цього?

Єдиноріг нахилив голову, і його погляд був такий глибокий, що я відчула — зараз він скаже щось, що залишиться зі мною назавжди.

— Ти бачила не просто світи, Лав, — прошепотів він.

— Ти бачила віддзеркалення самої Еліми. Кожен із тих світів — це відбиток її можливого майбутнього. Один — коли панує гармонія. Інший — коли все поглинає холодна логіка. А ще інший — коли зникає любов, і залишаються лише інстинкти.

Ти мусила побачити це, щоб зрозуміти: майбутнє не визначене. Воно залежить навіть від найменшого променя світла, який не згас у темряві.

Я мовчала. У горлі стояв клубок.

— Але чому саме я? — запитала я нарешті.

— Чому ти показуєш це мені, а не комусь дорослому?

Він усміхнувся очима — так, як тільки він уміє.

— Бо дорослі бачать лише те, що можна виміряти. А ти — те, що можна відчути.

— Але ж я колись також стану дорослою, — сказала я, вдивляючись у його очі.

— Невже я теж вимірюватиму, а не відчуватиму?..

Єдиноріг тихо зітхнув, і на мить мені здалося, що навіть вітер у траві стих, аби почути його відповідь.

— Дорослість, — мовив він лагідно, — не у тому, щоб перестати відчувати. Справжня дорослість — це коли не соромишся зберегти в собі дитину, навіть тоді, коли світ сміється з твоїх мрій.

Ті, хто втрачає здатність дивуватись, бачити красу й любити без причини — стають холодними. І тоді світ у їхніх очах маліє, як висохлий струмок.

Але ті, хто зберіг у серці світло, бачать і в темряві шлях.

— Тобто я можу вирости… і не втратити себе? — запитала я, ледь усміхаючись.

— Якщо пам’ятатимеш, що все велике починається з малого, — відповів він.

— Навіть сонце колись було іскрою.

Він нахилив голову, і його ріг торкнувся моїх пальців — легенько, наче промінь світла, що торкається роси.

— Я завжди мріяла стати дорослою, — сказала я, вдивляючись у відблиски Айлени на його гриві.

— Здається, усі діти мріють про це. Хоча мама казала, що найкращий час — це дитинство. Але мені завжди здавалося, що дорослі більш могутні. Вони мають більше сил, більше досвіду, їх слухають і поважають. А ми, діти, — завжди, як діти. Нас не сприймають на рівних…

Єдиноріг ледь усміхнувся, і я почула його тихий голос:

— Дорослість — не в роках і не в силі, маленька моя. Вона в тому, щоб уміти нести відповідальність і при цьому не втратити чистоти серця. Багато дорослих виросли тілом, але не душею. Їхня сила — зовнішня. Вони можуть підняти великий вантаж, але не завжди здатні підняти своє серце.

Я замислилася.

— А в чому тоді справжня сила дорослих? — спитала я.

Він на мить замовк, а потім відповів:

— У вмінні вибирати. У тому, щоб не дати страху зруйнувати віру. Уміння вибачати, коли легше образитися. Уміння продовжувати нести правду, коли довкола неправда.

— То… це і є сила? — перепитала я, трохи здивовано.

— Так, — кивнув він. — Бо справжня сила — це не влада, а здатність берегти те, що крихке.