Розділ 11

Розділ 11. Дощовий день

Вранці я прокинулася від легенького шелесту дощика у шибку вікна. На дворі було темно, наче Айлена заховалася за пагорбами і їй не хотілося виходити до дощової прохолоди, як і мені — з-під теплої ковдри. У хатині стояв запах вогкості, свіжих трав, що висіли зв'язані в пучки під стелею й диму з печі. Мама тихенько щось готувала на кухні, а батька не було — він, мабуть, уже пішов до своєї важливої роботи.

У моїх думках досі були Нора й Еліар. Де вони тепер? Чи вже під’єднали їх? Невже я більше ніколи не гратимуся з ними в м’ячик і в схованки, не почую їхнього сміху? Я дивилася у вікно, а дощові краплі сповзали вниз, мов чиїсь сумні сльози. І мені здавалося, що плаче сама Еліма.

Я тихенько підвелася, загорнулася у накидку й підійшла до вікна ближче. На подвір’ї усе блищало, а луг за хатою потонув у тумані. Хотілося вибігти босоніж у той туман, знайти їх і сказати, що все ще можна повернути. Але куди бігти, якщо навіть стежки розмиті дощем?..

І тоді я миттю застрибнула до ліжечка й вкрилася ковдрою з головою. На мить мені здалося, що я під теплим куполом ясного неба, зігріта промінням Айлени.

Мені подумалося — якби можна так просто взяти й укрити ковдрою увесь світ, щоб ніхто більше не мерз і не плакав. Щоб у морях не гинули риби, щоб птахи завжди мали гнізда, а діти — мамині руки. Бо те, що розповідав учора тато про ЕНОС і виснаження нашої Еліми, було надто важким навіть для дорослого серця, а не для мого.

Я тихенько зітхнула, і тоді щось тепле, м’яке торкнулося моєї ноги просто крізь ковдру. На ліжко нечутно вистрибнуло наше кошеня — сіреньке, з білими лапками. Воно обережно повзло моїм «куполом», прогинаючи його, тихенько нявкнуло, і я визирнула з-під ковдри. Кошеня дивилося на мене своїми блискучими очима, ніби питало: «Можна до тебе? Чому ти така сумна?»

Я взяла його до себе під ковдру. Воно одразу згорнулося клубочком і замуркотіло, наче в ньому жила маленька пічка, що зігрівала світ. І в ту мить я подумала, що, може, любов і є такою — тихою, але справжньою. Такою, що не рятує одразу весь світ, але робить теплішим хоча б одне серце.

Я пригорнулася до маленького пухнастого клубка й почала наспівувати йому колискову — ту саму, що мама співала мені вечорами.

Світло згасає,
Айлена вкриває,
Луніара ніжна,
Засинай… засинай…

Голоси дощу за вікном підспівували мені тихим оркестром, а муркотіння кошеняти лягало поверх мого голосу, мов друга мелодія.

І мені здалося, що навіть Айлена, хоч і сховалася за хмари, слухає нашу пісеньку десь згори.

Тоді я згадала свого друга — єдинорога.
Усе, що він мені показував, розповідав… усі ті світи, що стоять між добром і злом, між любов’ю й ненавистю.

І я собі думала — чому взагалі у світі буває зло? Чи настане коли-небудь час, коли зла більше не буде? Що сталося б, якби я мала силу зупинити все зло одразу?

Я гладила кошенятко, і воно солодко муркотіло, ніби відчувало мої думки.

Я подумки бажала передати той маленький вогник тепла, що жеврів у мені, — усім, усім. Щоб ніхто ніколи не сумував, щоб ніхто не страждав, щоб кожен мав свій куточок світла й тепла…

Подумки, я відправляла тепло Норі й Еліару — туди, куди вже не сягає світло Айлени.

І всім іншим дітям, що, наче у моєму сні, простягали до мене руки, під’єднані до холодних дротів у безкрайньому мороці. Вони дивилися на мене мовчки, а я відчувала, як їхні погляди шепочуть: «Ти ж бачиш нас… допоможи…»

— Як я можу вам допомогти?.. — запитала я сама себе, пригортаючи кошенятко ближче до грудей.

— Адже я всього лише маленька дівчинка…

І раптом я почула лагідний голос — не зі сну, а зовсім поруч.

— Лав, доню, ти чому не встаєш? — тихо сказала мама, заходячи до кімнати.

Я відчула, як її тепла долоня торкнулася мого волосся, лагідно погладила по голові, потім затрималася на лобі — перевіряючи, чи немає у мене гарячки.

Її рука пахла травами й тістом, а в її дотику було стільки спокою, що я ледь не розплакалася.

— Усе добре, мамо, — прошепотіла я, — я просто… думала про Нору й Еліара… і про те, чому у світі є зло.

Мама присіла поруч, її очі світилися похмурим світлом Айлени, що пробивалося крізь дощові хмари.

— Зло є тому, що світ ще вчиться любити, — промовила вона м’яко. 

— Але поки є ті, хто думає, як ти, доню, — світ не згасне.

Я трохи помовчала, дивлячись, як дощ стікає по шибці дрібними струмочками, немов світ плаче за кимось.

Кошенятко потяглося, муркнуло й знову згорнулося клубочком.

— Мамо, — несміливо мовила я, — а чи можна… любити тих, хто робить зло?

Мама трохи знітилася, дивлячись кудись у далечінь, ніби шукала слова між краплинами дощу.