Розділ 10

Розділ 10. Іскра спротиву

Коли я повернулася додому, вже геть стемніло.

Айлена давно сховалася за обрій, і лише Муніс висів над дахом, викликаючи Луніару на нічну подорож небосхилом.

Сріблясте світло било у вікна, а мама стояла біля порогу — стривожена, з рушником у руках. Побачивши мене, зітхнула з полегшенням.

— Де ж ти блукала, Лав? — її голос був лагідний, але трішки тремтів.

— Я була недалеко, мамо… у лузі, — відповіла я, опускаючи очі.

— Дивилася, чи не повернулися Нора й Еліар…

Мама на мить завмерла. Я бачила, як її погляд ковзнув у темряву за моєю спиною, наче вона також шукала там тих двох дітей.

— Вони, мабуть, скоро не повернуться, — тихо сказала вона. 

— Але тепер — досить. Йди вмийся, вечеря готова.

На столі стояв гарячий пиріг із мареліонів та квітів синієрів — він парував, і аромат наповнював усю хатину. Я вже хотіла сісти, коли почула знайомий стукіт у двері.

Тато.

Він завжди приходив пізно, мовчазний, але з лагідними очима. Він привітався коротко, обійняв маму, а потім, як завжди, почав знімати важку куртку, просяклу запахом диму й деревини. Але цього разу… я помітила інше.

Коли він нахилився, щоб покласти куртку на лаву, з кишені щось блиснуло. Маленький металевий предмет — темний, з червоним вогником, який мить потому згас. Я завмерла.

То було схоже на одну з тих “іграшок”, які носили діти з’єднаних. Але звідки?..

Тато швидко, майже непомітно, сховав річ у шкіряну торбинку під сорочкою.

Я зробила крок уперед.

— Тату… — прошепотіла я. — Що це?..

Він спершу мовчав. Потім опустився навколішки, щоб бути на рівні моїх очей. Його обличчя було спокійне, але очі… у них було щось інше — глибина, якої я раніше не бачила.

— Це, Лав, не іграшка, — сказав він тихо. — І не для дітей.

— Але… воно світилося… як у них… у з’єднаних.

— Так, — він зітхнув. — Але іноді, щоб перемогти темряву, треба знати, як вона працює.

Я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі. Мама мовчала, стоячи біля столу. Її руки стиснули рушник так сильно, що побіліли пальці.

— Тату, ти… ти теж із ними? — ледве вимовила я.

Тоді він поклав мені руку на плече.

— Ні, доню. Але я знаю їхній розум. І саме тому можу захистити тих, хто не має чипів у голові.

Я відчула, як щось стислося всередині мене — як тоді, коли мисливці з’єднаних приходили до нас.

І раптом слова самі полилися з мене, як потік, що прориває берег:

— Тату… — я ковтнула повітря, і голос затремтів. — Сьогодні вдень… я бачила… їх.

— Кого, доню? — тихо спитав він, і його погляд став уважним.

— Тих… мисливців. Вони схопили Нору й Еліара. Прямо біля пагорба, де ростуть синієри. Я не змогла нічого зробити. Вони… вони кричали, а я тільки стояла з кошиком і дивилася.

Я відчула, як по щоці котиться гаряча сльоза.

Тато не одразу відповів. Він лише притиснув мене до себе — міцно, так, як робив це, коли я падала чи лякалася грози.

— Ти зробила правильно, що втекла, — прошепотів він мені у волосся.

— Бо вони шукають не тільки тих, кого вже зловили, а й тих, хто бачив.

— Але, тату, — я підняла голову, — чому вони це роблять? Нора й Еліар нічого не зробили. Вони просто діти.

— Для них усі вільні — загроза, — відповів він з гіркотою. 

— Вони бояться навіть дітей, бо дитина — це те, що не піддається контролю.

Мама стояла поруч, продовжуючи стискати рушник, і в її очах блищали ті самі сльози, тільки стримані.

Тато сів до столу, поглянув у вікно, де відбивалася червона смуга далекого зарева в небі над містом, і додав тихо, ніби сам до себе:

— Їх ведуть до Центру Очищення. Там із них зроблять з’єднаних.

Я не одразу зрозуміла.

— Це… значить… вони вже ніколи не повернуться?

Тато подивився на мене довго. Потім відповів:

— Повернуться, якщо знайдеться хтось, хто зламає коло ЕНОСа.

Він замовк.

Лише полум’я свічки коливалося на столі, і в його відблисках мені пригадувався блиск металевого пристрою, який він раніше сховав у торбинку.

— Тату, — прошепотіла я, — це… те, що ти ховаєш… воно може допомогти повернути Нору й Еліара?

Він глянув на мене й сумно усміхнувся.

— Може, доню. Але це небезпечно. Бо щойно хтось запалює вогонь спротиву — ЕНОС знає.

Мама підійшла й поклала руку йому на плече.

— Але ж хтось мусить його запалити, — сказала вона. 

— Інакше ми всі згаснемо, не доживши до світанку.

— Тату, — тихо спитала я, — а що таке ЕНОС?
Він на мить завмер, ніби це слово торкнулося чогось болючого в ньому. Потім важко зітхнув і відповів: