Розділ 9

Розділ 9. Світи Пітьми

Але одна думка не покидала мене увесь час, коли я спостерігала за цими усіма світами — чи не є любов і світло, до якого вона веде, заслабкими в порівнянні зі злом і темрявою, які зовсім не вміють чекати, а діють не думаючи, рвучко, нахабно, загарбуючи все до свого безладу й пітьми?

І тоді я звернулася до мого мудрого друга з цим питанням.

— Чи не вийде часом так, — запитала я, — що одні нестимуть світло мовчки, зберігаючи його, будучи в любові, і не зможуть протистояти сильному злу, яке йтиме, ламаючи все перед собою? Адже коли я побачила, як з’єднані мисливці схопили Нору й Еліара — я зовсім не могла їм допомогти…

Єдиноріг мовчав довго. Його очі світилися, мов дві зорі, що знали більше, ніж могли сказати. Коли він заговорив, його голос лунав не у вухах, а в серці:

— Світло ніколи не буває слабким, маленька Лав. Воно лише здається тихим, бо не кричить. Але навіть одна іскра може розігнати темряву, якою б вона не була густою. Темрява не має власної сили — вона живиться страхом і байдужістю живих. Її сила в тому, що їй дозволяють рости.

— Але ж зло діє швидко… — прошепотіла я, — воно, ніби буря, що зносить усе.

— Так, — кивнув він.

— Бо йому байдуже, що залишиться після. Воно не творить — лише руйнує. А любов — це не буря. Вона — коріння, що тримає землю. І навіть коли все падає, вона проростає знову.

Я замовкла. Вечір повільно спускався на Еліму, і тіні дерев видовжувалися, наче слухали нас. Повітря стало густішим, мов перед дощем.

— То, мабуть, я ще не розумію сили любові, — сказала я тихо.

— Ти її відчуваєш, — відповів він, нахиливши голову, щоб я могла знову торкнутися його гриви.

— І цього досить, щоб почати шлях. Але тепер, щоб зрозуміти, що буває, коли любов гасне, ти маєш побачити інше — Світи пітьми.

— Світи пітьми?.. — повторила я, відчуваючи, як у грудях стискається щось тепле й тривожне.

— Так, — прошепотів він.

— Там живе не лише зло, а й біль тих, хто загубив світло. Іноді їхній шепіт долітає навіть сюди, на Еліму…

Тоді спершу все навколо потьмяніло. Айлена зникла за чорними хмарами, а трава під ногами втратила колір. Навіть вітер замовк.

Я стояла серед густого туману, який пах залізом і попелом.

Єдиноріг був поруч, але його сяйво наче тьмяніло, немов хтось поглинав саме світло.

— Не бійся, — промовив він спокійно, — це тільки віддзеркалення тих, хто забув, що таке тепло. Дивись, але не торкайся їх.

Попереду повільно проступали тіні. Спершу — людські, потім — безликі, з порожніми очницями, у яких застигла пустка. Вони блукали, ніби шукали щось, що давно втратили.

Я наче впізнала кілька облич — вони були схожі на людей, яких я бачила колись у місті з’єднаних. Їхні обличчя нагадували маски, а рухи — машинні, рвучкі.

— Це ті, хто віддав себе без залишку розуму, — тихо сказав єдиноріг.

— Вони забули, як це — відчувати. І тепер шукають світло, не розуміючи, що його неможливо знайти без серця. Це рівень забуття. Це — край холодного мороку, де живуть тіні тих, хто втратив пам’ять про світло. Тут — душі, що колись знали любов, але зрадили її через страх або гординю. Вони не чудовиська зовні — їхня потворність прихована у порожнечі очай. Вони ходять у нескінченних колах, шукаючи відлуння свого колишнього імені. Тут панує холод, схожий на смуток, а не на жах. Цей світ — попередження тим, хто забуває, ким був...

Туман навколо почав ворушитися, і з нього вилізли інші — слизькі, темно-сині, з розтягнутими пащами чудовиська. Вони клацали щелепами, видихаючи густу пару, від якої кам’яніло повітря. Дехто з них мав крила з шкіри, натягнутої на наче металеві кістки. Їхні тіла світилися зсередини хворим, зеленкуватим сяйвом.

Вони не мали очей, але я відчувала, що вони дивляться. Не на мене — крізь мене.

— Це ксеноморфи, — прошепотів мій друг.

— Породження страху і гніву. Колись вони були світлими створіннями, але прагнули сили понад любов. Вони збудували собі нові тіла — з металу, кісток і слизу. Тепер їхнє існування — лише відлуння війни, яку вони колись самі почали. Це світ потвор — нижчий рівень. Ці істоти, народжені з ненависті й страху. Вони клацають щелепами, бо не знають слів — тільки голод і злість.

Повітря тут було важке, мов розплавлене залізо, і все живе повзло, гризучи тінь одне одного.

Раптом земля під ногами затремтіла. У глибині, де панував морок, заворушилось щось величезне. Я бачила лиш обриси — мов гори, що дихають. Із тріщин у землі лилося багряне світло, наче з ран.

І тоді з мороку піднявся він — темний велет, обвитий чорним полум’ям. Його очі були, як два вулкани, а голос — наче грім, що проголошує прокляття.

— Це архідемон, — промовив єдиноріг.

— Один із тих, хто прагнув бути Творцем. Він зібрав у собі всю темряву світу й тепер пожирає її знову й знову, бо навіть для зла не існує насичення.

Демон простягнув руку — з пальців капала чорна рідина, наче розплавлений морок. Там, де він падав, земля вкривалася тріщинами й виразками, а тіні зникали, мов дим.