Розділ 6

Розділ 6. Ранок питань

Я вийшла надвір, коли Айлена вже піднялася високо, і проміння сипалося крізь листя, мов золотий пил. Повітря було свіже й пахло росою,  свіжістю і ще чимось, що я не могла назвати — можливо, передчуттям.

Я йшла знайомою стежкою, обминаючи квіти, які розкривали пелюстки, ніби вітали мене. Пташки літали над головою, перегукувалися, і в цьому щебеті я чула щось схоже на мову, яку поки не вміла розуміти.

Думки роєм літали в голові. Хто ті істоти, яких я бачила уві сні? Де закінчується наш світ? Чому одні люди шукають світла, а інші тікають у темряву? І чи може добро колись перемогти все те зло, що я бачила в мороці?..

Я дивилася на небо й шепотіла:

— Єдинороже… якщо ти чуєш мене, я хочу знати. Хочу розуміти…

Айлена світила все яскравіше, і повітря було таке прозоре, що я аж захотіла вдихнути його на повні груди. І раптом — серед пташиного щебету й шелесту трави я почула тихий шурхіт, схожий на глухий дзюркіт джерела. Я обернулася.

Він стояв там. Справжній. Білий, мов світанкове зарево, ріг у нього сяяв, наче тонкий відблиск Айлени. Він не йшов — він ніби виник із повітря, з того місця, де трава розсунулася, і став, дивлячись на мене.

Я підійшла й поклала руки на його теплу гриву. Вона була м’яка, як хмаринка, а під моїми пальцями відчувався тихий струмінь життя. Я нахилилася ближче й прошепотіла:

— Ти знову прийшов, мій дорогий друже. Я відчувала твою присутність увесь час. Уві сні. Коли бачила ті кулі різних світів…

Я подивилася на його очі:

— Розкажеш мені про них?..

Він нахилив голову нижче, так, щоб наші погляди зустрілися. Його очі світилися глибиною і тишею. І тоді я відчула — відповідь прийде.

Голос пролунав наче всередині мене — спокійний, глибокий і водночас теплий, як дотик вітру, що знає все на світі.

— Ті світи, що ти бачила уві сні, крихітко моя, не вигадка. Ти бачила далекі зорі й планети, на яких вирує життя. Всесвіт засіяний різними формами буття, немов поле — квітами, кожна з яких має свій запах і свій колір. Усі ті світи й усі істоти були створені колись Творцем для життя, радості й зростання в любові та світлі.

Він зробив коротку паузу, і я відчула, як у мені росте тепло. Це не був страх, а благоговіння.

— Але, — продовжив він, — деякі з них обрали іншу дорогу. Вони захотіли стати сильнішими за тих, хто поруч, вищими за закон любові. І тоді світло, що було в їхніх серцях, почало гаснути. Вони забули, що сила без любові стає темрявою. Так народилася спокуса — влада, гординя й прагнення контролю. І ця тінь, дитинко, ширилася між світами, мов хвороба, яку важко зцілити.

Я мовчала, але в мені було стільки думок, що я ледве могла їх втримати. Єдиноріг подивився на мене з ніжністю, і його голос знову торкнувся мого серця:

— Та не всі світи впали в темряву. Є ті, що досі тримають світло, навіть коли навколо — ніч. Є ті, що несуть іскру добра, здатну запалити зорю навіть у найчорнішому небі. І один із таких світів — твоя Еліма, крихітко.

— Але, — його голос став глибшим, майже шелестом вітру між гілок дерев, — коли один світ занурюється в темряву, його тінь торкається інших. Бо всесвіт — єдиний. Як струни однієї лірфи, усі світи пов’язані між собою. І коли одна струна зривається — інші відчувають біль.

Я дивилася на нього, не розуміючи до кінця, але серце стискалося, ніби від передчуття.

— Є світи, де життя ще лишається чистим, — продовжив він, — і є такі, де істоти давно замінили свої серця на механізми. Вони забули про добро й співчуття, бо думали, що розум і сила — достатні, щоб стати богами. Але там, де зникає любов, навіть наймудріші падають у безодню. І їхні світи стають холодними. Без пісень, без дитячого сміху, без мрій.

Я уявила ті далекі місця — сірі, мов попіл, і мені стало боляче.

— Темрява з таких світів шукає, куди б дістатися, — сказав він.

— Вона не має меж і не знає жалю. Вона тихо проникає крізь простір, як туман, шукаючи серця, в яких світло тьмяніє. І коли знаходить — оселяється там.

Він підняв голову до неба, де крізь проміння Айлени почали виднітися бліді відблиски далеких зір, що видно лише вночі.

— Тому світло кожного серця — важливе. Бо коли згасає хоч одна іскра, стає трохи темніше для всіх.

— Світів багато, маленька моя, — промовив він, і голос його линув, мов пісня в мені, що не мала кінця.

— Вони розсипані у просторі, як зорі, і кожен світ має свою мелодію. Усі вони — діти одного дихання, але кожен обрав власний шлях.

Є світи, де світло панує без тіні. Там істоти — як сяйво, як відлуння самої любові. Вони не мають тіл, але мають голоси. Вони не говорять — вони творять звуком, що народжує барви. Їх називають світами світла.