Розділ 5

Розділ 5. Неприкаянні душі

Заснувши знову, обійнявши подушку зі словами, що ще продовжували крутитися у моїй голові — покажи мені їх, друже єдинороже, покажи, — я опинилася наче у густому тумані, який дедалі ставав схожим на морок. Він обіймав мене холодом, наче живий, і я відчувала, як крок за кроком зникає ґрунт під ногами.

З туману виринали постаті. Спершу вони були подібні до людей, але чим довше я вдивлялася, тим більше бачилося у них щось чужорідне. Обличчя тремтіли й розпливалися, наче відображення у калюжі, а на їхньому місці проступали шматки заліза, тонкі дроти, холодні лінзи очей. Дехто тягнув руки вперед, немов шукаючи тепла, та їхні пальці закінчувалися металевими гачками.

Вони не говорили — лиш видавали звуки, схожі на стогін і скрегіт. Але раптом серед цього хаосу я почула слова, ніби хтось повторював їх знову і знову:

— Під’єднання — це життя.

— Відчуття — зайві.

— Єдина досконалість — у машині.

Ці голоси множилися, накладалися один на одного, перетворюючись на гул, який стискав мої груди, як залізна клітка.

Я кинулася назад, та куди б не бігла — морок був усюди. І серед тих постатей я раптом побачила дітей. Тих самих дітей, що глузували з мене. Троє хлопців і дівчинка. Їхні обличчя були тими самими, що сміялися з мого човника. Але тепер їхні очі ще більше світилися порожнечею, а зі скронь звисали дроти, які ніби вели кудись у безодню. Вони дивилися на мене, але то вже не були діти. То були тіні без душі, а з вуст ледь чутно виривалися слова:

— Ми… самі… самі...

І тоді я наче зрозуміла, що вони не тільки глузували. Вони сміялися, бо не знали більше, як співчувати. І в їхньому сміхові було відлуння плачу, який я почула тепер.

Я закрила вуха руками, але їхній гул не зникав. Він входив у мене зсередини, і я не знала, чи то вони говорять до мене, чи мої власні думки розпадаються й стають чужими.

Я вдивлялася в їхні порожні обличчя. Їх було дуже багато, різних. Аж раптом помітила, що та сама дівчинка, що глузувала з мене — стояла нерухомо, а з її очей, де мало б світитися життя, текла темна рідина. На скронях тьмяно блищали дроти, які вели кудись у пітьму, наче прив’язували її до чогось невидимого.

Я простягнула руку, відчуваючи, як моє серце стискається.

— Ти ж така, як я… — прошепотіла я. — Ми б могли бути подругами. Ми могли б сміятися разом, бігати луками, малювати єдинорогів кольоровими олівцями.

Мої пальці торкнулися її руки. Вона була крижано-холодна й тверда, мов метал. І в ту ж мить я відчула, як щось гостре наче прокололо мені долоню — ніби під її шкірою не залишилося нічого, крім дротів і залізних лез.

Дівчинка не відповіла нічого. Лише її вуста ледь-ледь ворухнулися, і я почула зовсім тихий, задушений голос:

— Ми… втратили… тепло…

Я відсмикнула руку й закрила обличчя, бо з моїх очей хлинули сльози. І серед того мороку я зрозуміла, що найстрашніше — це не їхні механічні тіла. Найстрашніше, що десь усередині ще жевріє душа, яка плаче й кличе на допомогу.

Моє серце ще калатало після торкання до тієї дівчинки, коли раптом з мороку почали простягатися інші руки. Вони виникали повільно, мов тіні, що виходять із темряви. Спершу одна, тоді друга, тоді десятки. Довгі, тонкі, іноді ще схожі на людські, а іноді вже перетворені на металеві гачки чи кістляві каркаси, обтягнуті блідою шкірою.

— Зігрій нас… — пролунало зовсім поруч.

— Ми втратили тепло… — відгукнувся другий голос із темряви.

— Дай нам хоч трохи тепла… — додав третій, і здавалося, голос пролунав згори.

Я озирнулася — руки з’являлися звідусіль. Вони тягнулися з мороку з боків, знизу, навіть із темного неба над головою. Сотні блідо-сірих облич проступали в пітьмі — і всі вони дивилися на мене порожніми очима, простягаючи руки.

— Зігрій нас… ми втратили тепло… — гул множився, наче безкрая хорова молитва.

Мені здалося, що я стою не на землі, а між світами, мовби у вузькому просторі між поверхами, і з усіх сторін линув цей страшний, безпорадний заклик. Від нього холонуло все всередині. Я хотіла крикнути, але голос зник, і лиш серце билося так сильно, ніби воно єдине ще залишалося живим серед усієї цієї бездушної порожнечі.

Я намагалася втриматися, не відступати, хоча ноги мої тремтіли. Ті примарні постаті ставали дедалі ближчими. Здавалося, що їхнє шепотіння просочувалося крізь мою шкіру, в саме серце:

— Зігрій нас…

— Ми втратили тепло…

— Поділися світлом…

Я відчувала, як холод від їхніх дотиків уже торкається мене, хоч вони ще не дісталися до мене. Їхні руки — тонкі, майже прозорі, але з моторошною силою простягалися до мене з усіх боків.

У грудях стало так важко, ніби й моє світло почало гаснути. Я хотіла знову крикнути, але голос не йшов. І тоді я подумала лише одне: