Розділ 4

Розділ 4. Сни Лав

Ще кілька хвилин нишпорки «з’єднаних» стояли за дверима. Я чула, як клацає їхнє залізо, як вони натискали кнопки, від чого в повітрі розліталися неприємні писки, схожі на крик невидимих комах. І тоді один із них вигукнув:

— Ми створюємо нове майбутнє — технологічне! Ваша дитина не зможе вижити без під’єднання. Вона приречена на деградацію й відсталість. Симбіоз із машиною робить нас досконалими. Подумайте про це!

Ні тато, ні мама не відповіли. А я сиділа тихенько, боячись навіть ворухнутися. Здавалося, що якщо я вдихну занадто голосно, їхні прилади почують мене й одразу вкажуть на мене пронизливим писком. Серце калатало так сильно, що я думала — воно ось-ось видасть мене.

Потім — тіні за дверима заворушилися, клацнуло залізо, наче вони щось відмічали. Потім важкі кроки почали віддалятися. Вони розчинилися в пітьмі, разом із гавкотом собак і холодним світлом ліхтаря, що ще кілька разів блиснув по склу вікна.

Нарешті настала тиша. Та тиша, яка лягла важко, як ковдра накриваючи все.

Мама наново засвітила лампадку, і її тепле світло знову наповнило хатину. Тато підійшов до мене, підняв на руки й міцно пригорнув. Його голос був хрипким, але лагідним:

— Нікому не віддам тебе, дитинко моя…

Я сховала обличчя в його плече, й мені здалося, що світ знову став справжнім. У його обіймах не існувало ні сканерів, ні холодних очей зі світлом, ні страшних слів, що лунали з-за дверей. Була лише любов.

Через тих нишпорок ми так і не повечеряли вчасно. Коли тиша остаточно повернулася, мама поставила на стіл вечерю. То була талмаара з арумелою — проста страва з печених коренів і трав’яного соусу, яку я сама допомагала готувати вдень. Її запах був теплий, пряний і такий домашній, що мені аж защеміло в грудях: наче я поверталася до справжнього світу після темного сну.

Ми сіли за стіл. Я кусала талмаару й крадькома дивилася на маму й тата. Вони говорили впівголоса, але я все чула.

— Вони не мають права, — тихо сказав тато, з силою відламуючи шматок арумели. — Це наша дитина. Ми її батьки. Вони не можуть забрати її, як безпритульну. Як якусь річ.

Мама подивилася на нього так, що її очі блиснули у світлі лампадки:
— А хіба право ще наше? Хіба закони не в їхніх руках? Хіба ми не поза їхніми законами?..

Тато стиснув губи й мовчки подивився на мене. У його очах я побачила і гнів, і ніжність водночас. Він не шукав відповідей — він просто знав: мене він не віддасть.

Я ковтала маленькі шматочки й відчувала, як слова батьків залишають слід у моєму серці. Я ще не розуміла всього, але знала одне: щось у цьому світі було неправильно.

Коли вечеря закінчилася, мама послала мене вмитися. Вода була прохолодною, я вмивала обличчя й руки, а краплі стікали по щоках, ніби змиваючи тінь страху, що досі сиділа всередині.

Потім мама взяла мене за руку й повела до ліжечка. Вона поправила ковдру, пригладила мені волосся і нахилилася так близько, що я відчула тепло її щоки.

— Спи, моя Лав, — прошепотіла вона. — Тут ти в безпеці.

Її голос розлився тихою мелодією, що колихала мене, як лагідна хвиля. Це була стара елімійська колискова, яку вона співала ще тоді, коли я була зовсім крихітною. Її слова були прості, як шепіт вітру, але в них було щось, що міцніше від будь-яких мурів:

Елімійська колискова

ⵍɨⵔΔ  ʃⴰΔⴿΔɨ
ΔⲩⵍΣⴿ  ⵜɨΔⵔΔ
ⵍⴳ⋔Δⵔɨ  ⵜΔⴿΔ
ʃⴰ⋔ΣⵍΔɨ  ʃⴰ⋔ΣⵍΔɨ

(Lira so’anai,
Aylen ti’ara,
Luma’ri tana,
Somelai… somelai…)

(переклад:
Світло згасає,
Айлена вкриває,
Луніара ніжна,
Засинай… засинай…)

Я заплющила очі, і світ поволі розтанув. Голос мами ще лунав у мені, та вже зливався зі сном. Заснувши під колискову, все одразу стало для мене іншим. Не було ні стін, ні стелі — лише м’яке сяйво, що розтікалося, наче акварельна фарба у воді.

І там, де тиша стала повною, я відчула — він знову поруч.

Єдиноріг.

Його світло постало в темряві мого сну, і серце моє радісно здригнулося: я знала, що на мене чекає подорож у невидані світи.

Я йшла босоніж, наче по небу, і під ногами розкривалися квіти. Вони світилися, як зорі, і їхні пелюстки співали тихим голосом. Я сміялася, бо це було так дивно й так красиво: кожна квітка — як маленьке сонечко, а їх мільйони.

Я побачила річку, але вона текла не землею, а просто повітрям. Льодяна вода сяяла всіма барвами веселки й пливла над головою, утворюючи арки, мов прозорі мости. Я простягнула руку — і крапля впала мені на долоню. Вона була теплою й пахла, як мамині трави, якими вона лікувала мене, коли я хворіла.

Потім з’явилися птахи. Вони були величезні, як хмари, але легкі, як подих. Їхні крила переливалися золотом і сріблом, і кожен змах створював нове сузір’я. Вони літали над моєю головою, залишаючи в небі сліди світла.