Розділ 3

Розділ 3. Світ Еліми

Обіймаючи теплу шию єдинорога, я прошепотіла:

— Так. Покажи мені невидані світи. Покажи мені, як почався цей світ. Розкажи, чому наш світ такий різний? Чому існують образи, які каменем стоять на серці?..

Його подих торкнувся мого чола, і все навколо раптом змінилося. Небо стало глибшим, трава — яскравішою, а тиша — наповненою звучанням, якого я ніколи не чула раніше. Я відчула, ніби він переносить мене кудись у саму серцевину Еліми.

— Ти хочеш відповіді, маленька моя, — пролунало в мені. Я покажу тобі початки. Бо світ народжується не лише зі світла, але й з тіні. І тільки серце, яке здатне любити, може побачити красу попри біль.

Я міцніше пригорнулася до нього й відчула, як земля під ногами наче розтанула. Мій подих став легким, а очі — повними сяйва. Я летіла, тримаючись за нього, і світ переді мною почав розкриватися в образах, яких я ще ніколи не бачила.

Я летіла, обіймаючи його шию, і раптом побачила, як світ довкола розчинився у сяйві. Переді мною відкрилася Еліма, але не та, яку я знала зараз. Вона була молодою, первісною, такою чистою, що навіть подих зупинявся.

Гори здіймалися в небо, мов кришталь, їхні вершини світилися білизною, яка не знала жодної плями. Річки текли срібними стрічками, переливаючись у промінні Айлени. Ліси стояли безкраї — дерева були вищими за будь-які вежі, і їхні крони торкалися хмар. У цих лісах жило стільки птахів, що небо гуло від співу, і цей спів не був гамором — це була музика, яка наповнювала все живе.

Я бачила стада звірів, які не знали страху. Вони бігли луками, і квіти розкривалися під їхніми ногами, наче вітали їх. Океани були безмежні, прозорі й глибокі, їхні хвилі сяяли, мов діаманти.

— Ось так починався світ, — пролунав у мені голос єдинорога. У гармонії. У єдності. У любові. Все дихало разом, і жодна істота не прагнула знищити іншу. Бо кожен знав: краса сильніша за страх.

Мої очі наповнилися слізьми, але то були сльози щастя. Я не знала, що світ може бути таким.

Я ще дивилася на величні гори й океани, коли світ почав змінюватися. Сяйво ставало тьмянішим, пташиний спів зливався в тривожний гул, а ріки, колись спокійні, каламутилися від пилу.

Я побачила людей. Спершу вони були разом, співали й працювали, будували домівки під одним небом. Але потім їхні погляди стали жорсткішими, а руки — схопили мечі.

Великі битви вирували на луках, де ще вчора паслися звірі. Шаблі блищали у світлі Айлени, стріли темними зграями летіли в небо. Я чула брязкіт заліза, крики й плач, від якого тремтіла сама земля.

Курява здіймалася над полями, закриваючи квіти й душачи їх. Ріки червоніли від крові, і навіть вітер приносив не пісню, а стогін. Дерева гнулися, лякаючись громів війни.

— Так прийшли перші протистояння, — промовив єдиноріг у моєму серці. Люди, які забули про єдність, захотіли влади. І від того дня світ уже не був таким, як на початку.

Я дивилася, і біль стискав мої груди. Мені хотілося закрити очі, але я мусила бачити — бо він показував мені правду.

Світ знову здригнувся, і я побачила інші картини. Над рівнинами, де колись росли дикі квіти, здіймалися величні палаци. Вони сяяли золотом, але в їхніх стінах я чула холод. Люди схиляли голови перед царями й правителями, які сиділи на високих тронах.

Я бачила імперії, що ширилися землею, поглинаючи все довкола. Там, де ще недавно співали птахи, тепер лунали сурми й кроки безлічі воїнів. Армії сунули крізь ліси й гори, лишаючи по собі згарища. Села горіли, а люди втікали, несучи лише дітей і кілька речей.

— Так народилися царі та полководці, — озвався єдиноріг у моїх думках. Вони прагнули підкорити не лише землі, а й серця. Та серця не коряться силі. Тому вони ламали їх, знову й знову.

Я бачила, як цілі народи ставали рабами імперій. Їхні руки працювали, їхні голоси мовчали. Лише ланцюги дзенькали в такт ударам молотів. І навіть небо здавалося темнішим від диму, що піднімався з міст і битв.

Моя душа стискалася від цього видовища. Я обійняла єдинорога ще міцніше й подумки запитала:

— Чому? Чому вони забули красу й любов?

Його очі світилися сумом:

— Бо людина, що підкорює іншого, втрачає частину себе. І тоді вона вже не чує пташок, не бачить квітів і не знає, що таке співчуття.

Картинки битв і сурм поволі розтанули, наче туман після дощу. Я кліпнула — і знову стояла серед квітів на лузі. Айлена вже піднялося вище, зігріваючи землю, а поруч мовчки стояв мій єдиноріг. Його грива сяяла золотавими нитками, наче ввібрала в себе саме світло.