Розділ 2

Розділ 2. Ранок Лав

Я прокинулася дуже рано, коли Айлена тільки торкалася обрію й ще не зігрівала землю. В хатині було тихо, навіть батьки ще спали, а я лежала з розплющеними очима й відчувала, як щось тягне мене назовні. В грудях було важке, ніби хтось поклав камінь. Учорашній день не відпускав мене.

Я й досі бачила перед очима свій маленький човник, який так старанно майструвала, і струмочок, по якому він мав поплисти у світ пригод. Я чекала, що він стане моїм другом у грі. Але прийшли вони. Троє хлопців і та дівчинка зі «з’єднаних». Їхні очі світилися холодом, а на скронях блищали чіпи, немов злі кристали. Вони сміялися з мене, показували пальцями й глузували з мого човника, наче він був чимось ганебним.

І хоч я намагалася триматися, але слова їхні різали мене гостріше, за ніж. Я не в силі пояснити, чому мені так боляче й досі. Вони ж нічого мені не зробили — лише сміялися. Та в тому сміхові було щось гірке, щось таке, що стискало моє серце й змушувало вірити, що я якась інша, не така.

Ця думка не відпускала мене й зранку.

Я встала й тихо, щоб не розбудити батьків, відчинила двері. Надворі ще стояла прохолода, і трава була мокрою від роси. Я ступила босоніж, і ця холодна волога одразу пробилася до моїх думок, наче хотіла їх очистити.

Айлена вже випливала з-за пагорба, її проміння було ще ніжним і золотавим. Я підняла обличчя й дивилася, як вона розливає світло по землі, наче малює нову картину поверх учорашньої. І в ту мить я відчула, що хочу теж малювати.

Я повернулася в кімнату, принесла аркуші й кольорові олівці, сіла за стіл біля вікна. І хоч я ще пам’ятала образу, але мої думки жадали кольору. Спершу я малювала струмок, той самий, де плив мій човник. Малювала воду, яка не знає насмішок, яка тече завжди вперед. Потім з’явився єдиноріг — білий, як саме світло Айлени. У його очах я намалювала ласку, якої вчора мені бракувало. Він ніби дивився на мене й говорив: «Не плач. Ти така, яка є. І цього достатньо».

Через прочинене вікно було чутно, як співали пташки, літали дрібні комашки, шелестіла трава. Я раптом відчула, що цей світ не сміється з мене. Він приймає мене такою, як я є.

Я дивилася на свій малюнок і знову згадувала їхні обличчя. Троє хлопців і та дівчинка. Вони були майже такі, як я — але не зовсім. Їхні очі дивилися крізь мене, ніби я не людина, а лише забавка для їхніх глузувань. А той холодний блиск у скронях — від нього мені завжди ставало тривожно.

Я часто думаю: може, вони й не винні? Вони ж не обирали — чіпи вживили їм дорослі. І тепер їхні серця не знають співчуття. Може, десь глибоко всередині вони такі самі діти, як я, тільки загублені. Мені шкода їх. Але чому ж вони роблять так боляче?

Я тоді вперше подумала, що найстрашніше — це не удари й не сила. Найстрашніше — сміх без душі. Бо він ранить у найпотаємніше місце. І я відчула, що в моїй грудях тепер є рубець.

Та, дивлячись на квіти й слухаючи пташок, я сказала собі: «Нехай вони сміються. Але я все одно любитиму цей світ. Бо без любові — я теж стану такою, як вони».

Я довго водила олівцем, додаючи єдинороговій гриві м’яких хвиль і малюючи ріг, що сяяв, мов промінь. Він вийшов трохи смішний і кривуватий, але для мене — найпрекрасніший. Бо це був не просто малюнок для мене. Це була надія, що колись я зустріну того, хто не сміятиметься з мене, а стане поруч.

Я дивилася на нього і почала шепотіти слова. Вони самі складалися в рядки, прості, як дитяча пісенька:

Єдинороже, світлий мій друже,
Ти прилетів з-за хмарних луків.
Ти бережи мене в снах моїх,
Щоб не торкався мене сміх злих.

Я усміхнулася й повторила ці рядки вдруге, вже голосніше. Пташка, що сиділа на гілці за вікном, скосила голівку, наче слухала. І я уявила, що весь світ почув мій маленький віршик і відповів мені тихим шелестом трави.

Тоді я замислилася: чому цей світ такий різний? Поруч із красою неба, квітів і пташиних голосів існує щось темне. Чому поряд зі світлом народжується те, що завдає болю? Чому слова ранять глибше, ніж удари, і чому вчинки чужих людей так довго живуть у пам’яті?

Я дивилася на свого намальованого єдинорога й почала питати його, ніби він міг мені відповісти. Я хотіла почути хоч щось, що пояснить, чому світ такий нерівний і суперечливий.

І раптом мені закортіло побігти до лугу. Здавалося, там, серед квітів і вітру, я знайду відповідь. Я піднялася й побігла.

Мокра від роси трава шелестіла під моїми ногами. Тепле проміння Айлени вже розлилося по землі, пестило квіти, що розкрилися, простягаючи пелюстки до золотавого світла.

І тоді я зупинилася.

Переді мною стояв він. Єдиноріг. Не той, що приходив у сни, а справжній. Білий, величний, із рогом, що сяяв, мов промінь серед ранкової роси.

Я завмерла. Серце моє калатало так сильно, що я боялася — він почує його. Я дивилася на нього й не вірила: це не сон. Він справді стояв переді мною. Його очі були глибокі, як небо, і в них не було ні насмішки, ні холоду. Лише спокій. Лише світло.