Розділ 1

Розділ 1. Голос Лав

Я народилася серед тиші, яку розривало неонове сяйво. Воно било у вікна, і мама закривала їх тканиною, щоб я не лякалася. А я все одно бачила світло — воно лягало мені на повіки, коли я ще не вміла розрізняти, де сонце, а де хибна ілюзія.

Я пам’ятаю запах глини. Горщик стояв біля колиски, у ньому проростало зернятко. Воно тягнулося вгору, і я відчувала, що ми з ним однакові: маленькі, тендітні, але вперті у своєму русі. Мама казала, що я — її квітка, Лав, і цілувала мені чоло, залишаючи слід тепла, який я берегла довше, ніж будь-яке світло.

Тато був мовчазний. Його руки завжди пахли димом і деревиною, а очі світилися, коли він дивився на мене. Він не любив багато говорити, але я відчувала: його мовчання було сильніше за всі слова, які лунали у світі.

Я чула плач дітей за вікном. Далеко, там, де неон ніколи не гаснув, хтось кликав маму чи тата, але відповіді не було. Мені інколи здавалося, що це голоси пташенят, які випали з гнізда й не мали сили крил повернутися. Мама тихо притискала мене до грудей і шепотіла: «Не слухай, квіточко моя». Але я чула. Я завжди чула.

Іноді, коли ніч опускалася на поселення й два місяці піднімалися над дахами, я бачила його. Білий силует на краю лугу. Він стояв так спокійно, що навіть вітер переставав рухати трави. Я знала: це він, мій єдиноріг. Я ще не могла говорити, але серце вже впізнавало його.

Коли я сміялася, він піднімав голову. Коли плакала — схиляв її, ніби хотів узяти мій біль на себе. І в тому погляді було більше співчуття, ніж у цілому світі з його машинами й мерехтливими вогнями.

Я росла, як росте квітка з горщика. Випиваючи світло, шукаючи тепло, борючись за кожну краплину води. Я ще не знала, що світ може бути жорстоким, але вже відчувала: у мені є щось, чого не зможе заглушити жоден чип, жоден алгоритм.

Я — Лав. І навіть тоді, коли навколо панувала темрява, моє серце тримало клаптик світла.

Мої перші кроки були непевні, немов земля хотіла втекти з-під ніг, але сама трава тримала мене. Вона гойдалась, ховала мої ступні й сміялася разом зі мною. Я падала, піднімалася, падала знову — і щоразу бачила, як на краю поля завмер він. Білий, спокійний, мов сторож моїх дитячих спроб.

Мама казала, що діти завжди мають охоронця, але я знала: мій охоронець — справжній. Він не зникав, коли я кліпала очима. Він залишався, навіть коли ніч накривала все довкола.

Я любила торкатися до листя рослин. Воно було прохолодне, і я відчувала в ньому пульс світу. У кожній жилці листка тремтіла музика, яку я чула серцем. Я могла довго сидіти під деревом і слухати, як воно дихає. Тоді єдиноріг підходив ближче. Я ще боялася дивитися йому прямо в очі, але знала — він поруч. Його тінь падала на траву біля мене, і мені ставало тепло.

Інші діти гралися з уламками старих механізмів. Вони тягнули їх із покинутих майстерень та звалищ. На них ще інколи світилися червоні вогники. Я ж не хотіла торкатися до металу. Він здавався мені холодним і голодним, наче хотів з’їсти все, що мало серце. Я брала камінці й будувала маленькі хатки для комах, робила з паличок човники й пускала їх по струмку. Я відчувала — це моє. Це живе.

Одного разу я впала й розбила коліно. Кров виступила червоною плямою на шкірі, і я заплакала. Тоді він підійшов уперше так близько, що я почула його подих. Він був теплий, мов вечірній вітер. Він схилив голову до моєї рани, і біль відступив. Я торкнулася його гриви — вона була м’яка, як пух, а на вигляд — як хмаринка. І з того дня я знала: він завжди буде поряд.

Мої перші слова були прості. «Мама», «Тато»… А потім — «Друг». Я сказала це, коли побачила його на краю лугу. Мама здивувалася: «Який друг?» Я усміхнулася, але нічого не відповіла. Бо хіба можна пояснити, як виглядає те, що живе у твоєму серці?

Вночі я засинала під двома місяцями. Луніара і Муніс завжди сперечалися між собою, хто сяятиме яскравіше. Я клала голову на мамині коліна й заплющувала очі — і тоді починалися сни.

У перших моїх снах завжди був він. Єдиноріг. Він ішов по срібних, росяних травах, які світилися, наче зорі що впали на землю. Його копита не торкалися ґрунту, а залишали після себе тремтливі світляні стежки. Я йшла за ним, маленька, босонога, і ніколи не боялася темряви, бо вона розсіювалася поруч із ним.

Я бачила ріки, які співали, і гори, що відлунювали мій сміх. Іноді ми з ним зустрічали пташок, що світилися блакитним. Вони сідали мені на руки, а я відчувала, як їхні крихітні серця калатають разом із моїм.

Але був іще один сон. Я стояла посеред поля, а далеко, в далечі, спалахував неон. Він світив, миготів і тремтів, ніби хотів дістати до мене. Я відчувала, що там холодно й порожньо. Тоді єдиноріг ставав переді мною, і все сяйво гасло. Я ховалася в його гриву, і порожнеча відступала.

Уранці я прокидалася, і мені хотілося бігти на край лугу, щоб перевірити — чи він справді був. Мама сміялася: «Тобі снилося». А я знала — сни не можуть брехати. Бо в них моє серце вперше навчилося бачити те, чого не бачать очі.